Нові реферати

Реферати, контрольні, курсові регулярно поповнюються новими роботами. Хочете знати які роботи були додані в базу? Підпишіться на розсилку!



Списки нових рефератів, висилатимуться на вашу електронну адресу!

Авторизация



загрузка...
Loading
Як скачати реферат?
Послуга «Реферат за SMS»
Унікальна можливість отримати готову (оформлену) курсову, контрольну роботу зі всіма необхідними для даної роботи елементами: таблиці, схеми, графіки, малюнки, формули, розрахунки, практичний матеріал!

Для отримання послуги:

Скористайтеся формою від компанії «СМС Биллинг Украина» та відправте 1 SMS зі свого мобільного телефону. У відповідь, Вам прийде SMS-повідомлення, в якому буде вказано код доступу. Введіть код доступу на сайті та натисніть кнопку «Ввести». Вам буде відкритий доступ для завантаження роботи.

Вартість SMS: 15 грн. з урахуванням ПДВ.

Увага! Всі роботи індивідуальні, виконані на замовлення за допомогою підручників, посібників, додаткових матеріалів та перевірені викладачами!

Також є багато рефератів, які доступні для безкоштовного скачування, в цьому випадку, щоб скачати роботу Вам потрібно тільки зареєструватися на сайті.

Техподдержка сайта: sher@referat-ukr.com

Філософія людини
Українські реферати - Філософія
Автор: ШЕР (реферати, курсові роботи)   

Філософія людини

ЗМІСТ

Вступ
1. Наукове бачення людини у світі
2. Українська академія філософії в творчості О. Новицького та С. Гогоцького
Висновки
Список використаної літератури

ВСТУП

Починаючи розгляд сутності й особистостей людини, специфіки людського буття, ми звертаємо увагу на те, що людину характеризують такі риси:
* здатність створення й застосування знарядь праці, колективної діяльності;
* наявність свідомості і розумного мислення, пізнання світу й самого себе; спілкування за допомогою членороздільної мови;
* вольова активність, самовизначення, самоконтроль;
* формування й розвиток людських (над біологічних) потреб і способів їх задоволення;
* прояв усієї різноманітності людських почуттів;
* свідома й цілеспрямована діяльність, здатність до творчої як у матеріальній, так і в духовній сферах;
* забезпечення виключно людського способу життєдіяльності, створення і підтримання соціальних форм співжиття і взаємного спілкування.
Генетика, фізіологія, медицина, психологія, соціологія, антропологія аналізують проблему людини в своєму, специфічному аспекті. Але поза межами конкретних наук залишаються світоглядні, суто філософські проблеми про природу (сутність) людини, про її походження, про сенс життя, долю та призначення, про можливості та межі її свободи і творчості. Коло цих питань і складає проблему людини в філософії.
Можливості людського розуму, межі компетенції його — ось та проблема, що логічно спрямовує київських християнських філософів до потреби осмислення в колі тих німецьких мислителів, зі спадщиною яких вони вступають у взаємодію, ідей гегелівської філософії. Найповніше це здійснюють О.Новицький і С.Гогоцький.

1. Наукове бачення людини у світі

Людина для самої себе постає як найперший предмет зацікавленості та осмислення. Все, що людина знає, з чим пов'язана практично, життєво або уявно, — усе це, врешті-решт, замикається на неї саму як на реальний суб'єкт та центр свого універсаму. Водночас саме буття людини, з одного боку, незбагненне різноманітне у своїх проявах, з іншого — проблематичне в тому сенсі, що воно не передбачуване і не гарантоване як у своїй якості, тик і в кінцевій виправданості. Тому філософія розглядає людину в окресленнях свободи, самоздійснення, пошуку та утвердження життєвих сенсів.
Можна народитися людиною, мати людський організм, але не бути людиною повною мірою, наприклад, при цьому можна не мати свідомості, навичок людської поведінки. Це значить, що людські якості не з'являються в людині природним шляхом, наприклад, так, як у неї ростуть волосся. Проблематичність людського буття проявляється ще й так, що людина може мінятися, причому інколи досить суттєво. У певному сенсі людина завжди не дорівнює собі самій, а це значить, що її буття постає відкритим та незавершеним.
Через це досить складно віднайти та визначити якісь однозначні норми, які .можна було би прикладати до людини з метою встановлення "міри людяності "певної конкретної людини. Але ми чудово розуміємо, що не існує іншого способу бути людиною, окрім того, щоби спочатку народитися людиною, мати людський організм, позбавлений якихось фатальних патологій чи-то вад. А тому мати людський організм - це для буття людини умова необхідна, проте ще недостатня. Ми повинні до неї додати ще щось таке, що буде на ній ґрунтуватися, але її перевищувати.
Тому буття людини постає перед нами складною системою сходинок, кожна із яких передбачає існування попередніх. Щоби ввести людину у людський спосіб буття треба включити її в соціально-культурні процеси, де відбудеться своєрідне врегулювання людських дій. В суспільному середовищі певні стихійні прояви людини обмежуються, а деякі набувають інакшого спрямування. Входячи в життя, людина повинна опанувати людськими способами діяльності, починаючи від найпростіших (пересуватися на ногах, їсти і пити з посуду) і закінчуючи найскладнішими (такими, як творче відношення до дійсності, використання мови та свідоме дотримання норм суспільного життя). Поза всім цим людина буде реальною істотою, проте ще не людиною. Але й цього недостатньо. До включення людини в соціально-культурні процеси потрібно додати свідомість та усвідомлення, тобто вміння самостійного осмислювання та оцінювання ситуацій життя, вміння поєднувати такі оцінки із досвідом людства та власним досвідом, співвідносити їх із певними соціально-культурними нормами та принципами. А інакше ми будемо мати справу не із людиною, а із певними соціальними "зомбі", біороботами, запрограмованими на здійснення певних соціальних операцій. Суспільству і окремим людям інколи вигідно мати справу саме із "зомбі", із людьми, які бездумно та слухняно виконують певні розпорядження чи установки, але суспільство, культура, творчість за таким режимом людської діяльності розвиватися і нормально функціонувати не змогли би.
Отже, свідомість, як вміння самостійного оцінювання та принципового регулювання власних дій, є також невід'ємною складовою того, що ми називаємо "бути людиною". Здавалося б, на цьому окреслення цього феномену можна вважати завершеним, проте людина повинна вміти не лише використовувати, а й створювати принципи, ідеали, сенси. Для того, щоби ввести людину у людський спосіб буття, саме цей останній пункт і постає вирішальним, бо поза ним неможливе перебування людини в статусі творця суспільних явищ та свого життя.
Розглянувши основні сходинки входження у людське буття, можна зрозуміти, який сенс має, наприклад, звернений до людей заклик: "Будьте ж людьми. З позиції звичайного розуміння цей заклик безглуздий, оскільки з ним ми звертаємося саме до людей, а не, наприклад, до дерев. Вони вже люди, проте, коли ми чуємо такий заклик, ми розуміємо, що тим, до кого він звернений, бракує чогось важливого із тої ієрархи сходинок людського буття, які є необхідними та достатніми. Тому тепер і проблематичність людського буття може постати для нас дещо в іншому плані. Можна спокійно жити і діяти в суспільстві, набувши його найнижчі ознаки, та й то - суто механічно. Такі випадки загрожують суспільству суттєвими неприємностями і навіть -трагедіями. Ще у XIX ст. ціла низка європейських мислителів та філософів застерігали людство від закликів до так званої "народної революції”, яка скоріше за все буде розгулом стихії, а її наслідки - руйнівними для цивілізації, що, власне кажучи, і засвідчила соціалістична революція в Російській імперії.
Тому бути людиною або перебувати у людському способі буття - це значить боротися за них, відвойовувати у стихійних проявів життя територію для людського способу буття. Щоправда, таке відвойовування не повинно перейти міру і постати ворожим природному, а це й робить названу боротьбу складною, сповненою внутрішнього драматизму, але й - справжньою, такою, що здатна виправдати наші життєві страждання.
Розглянувши складну систему елементів людського способу буття, ми можемо тепер прояснити, в якому сенсі використовуються у відношенні до людини поняття життя та існування, чому ми зустрічаємося із судженням про те, що треба (або краще) жити, ніж існувати. Буття людини, як ми з'ясували, не можна звести до життя, особливо якщо останнє розуміти суто в біологічному сенсі (як певний спосіб існування білкових тіл, які здатні себе відтворювати, перебувати у стані обміну речовин із середовищем та зберігати свою ідентичність за зміни зовнішніх чинників). Це не значить, що ми повинні всіляко принижувати біологічну природу людини. Врешті, людський організм - це своєрідне диво, певне зосередження космічних сил та властивостей. Проте у прикладенні до людини слово життя можна розуміти і дещо інакше, не в суто біологічному плані. Досить часто під людським життям мається на увазі уся сукупність подій, що відбулися у тому проміжку часу, який випало людині прожити. Виникає питання, чим був наповнений даний часовий інтервал?
Чим більше подій відбулося за термін життя із людиною, чим ці події були більш різноманітними, важливими, тим багатшим можна вважати таке життя. При цьому досить часто для оцінки людського життя виділяють ті події, які повинні були б обов'язково відбутися задля того, щоби життя не постало порожнім. Наприклад, на Сході вважається, що людина прожила не даремно, якщо вона посадила дерево, виховала дитину та збудувала дім. Зрозумілим також постає і прагнення тих молодих людей, які, входячи у життя, хочуть випробувати себе у певних справах, відчути та пережити те, поза чим життя себе не виправдовує.
Отже, у прикладенні до людини поняття життя можна вживати принаймні у двох сенсах: у вузькому - як здатність бути реальним організмом із усіма його необхідними функціями, так і в широкому - як змістовне наповнення певними вчинкам:: та діями того часу, який нам дарований за властивостями нашого організму. Щодо поняття існування, то в загальному плані воно позначає здатність чогось проявляти себе через зв'язки із іншими сущими явищами та процесами. В плані існування ми можемо вести розмови, наприклад, про те, чим зумовлені форми нашого тіла, чому нам для життя потрібне повітря і т. ін. Тому для людини існувати - це значить просто бути у наявності та у певних зв'язках із оточенням, явищами та процесами світу. Звичайно, що людину такий спосіб буття не влаштовує, і вона хоче жити, тобто пройти через низку важливих для себе вчинків та подій, або бути, тобто здобути й вищі людські якості.

2. Українська академія філософії в творчості О. Новицького та С. Гогоцького

За всіх переваг, що надавались Й. Міхневичем, як і всіма представниками Київської релігійне - філософської течії, вірі перед розумом, саме останній висувається ним наперед як проблема філософського аналізу. Можливості людського розуму, межі компетенції його — ось та проблема, що логічно спрямовує київських християнських філософів до потреби осмислення в колі тих німецьких мислителів, зі спадщиною яких вони вступають у взаємодію, ідей гегелівської філософії. Найповніше це здійснюють О.Новицький і С.Гогоцький.
Після закінчення навчання у Київській духовній академії О.Новицький вчителював у семінарії в Переяславі, був доцентом Київської духовної академії, а з 1837 по 1850 р. — професор Київського університету. 1837 р. на урочистому зібранні університету О.Новицький проголошує доповідь "Про дорікання, що робляться філософії в теоретичному і практичному відношенні, їх силу і важливість", яка, за оцінкою Г.Шпета, була першим у Російській імперії твором, написаним зі справді філософським смаком, чуттям і співчутливим розумінням завдань філософії на приклад єдиного і незамінного різновиду культурної творчості.
Зміст філософії, на думку О.Новицького, закладено у глибинах нашого власного духу. Філософія, народжуючись у дусі, освітлює його світлом ясної думки. Свідомість на шляху до пізнання власної сутності "виходить з себе", звертаючись до оточуючої її дійсності як предмета пізнання. Але в філософії свідомість обертається, звертаючись до себе, перетворює себе на центр, а оточуючі предмети — на периферію пізнання. І свідомість, і навколишні предмети відбиваються у нашій свідомості лише ідеально, а не реально, тому що дійсне буття речей не залежить ані від нашої свідомості, ані від пізнання. "Світ ідей є батьківщиною філософії". Адже філософія звертається до вічного, неперехідного, необмеженого, незмінного, сутнісного, а це все віддзеркалюється лише в ідеях. Світ всезагального підвладний лише розуму, а не досвідові. Але досвід не відкидається у процесі пізнання — він завжди непорушно з'єднаний з умоспогляданням. Досвід дає зміст, умослоглядання — форми, закони. Шлях пізнання починається з чуттів. Те, що закладене як можливість розумового пізнання на рівні чуттів, виявляється за допомогою розсудку. Вищою формою пізнання є розум. Процес філософського пізнання здійснюється діалектичним шляхом, через боротьбу різних систем, думок та ідей. Це розмаїття і внутрішня суперечність знімається у філософії, яка репрезентує підсумок попереднього розвитку. У цьому зв'язку О.Новицький згадує Гегеля.
Конкретизуючи розуміння розуму як вищої форми пізнання, О.Новицький стверджує, що розум, який безпосередньо вводить нас у реальне життя духу, обґрунтовує три головні ідеї: ідею істинного — того, що у світі духовному є; Ідею доброго — того, що має бути у світі явищ стосовно світу вищого; й ідею прекрасного — того, що може бути у світі явищ за умови відношення цього світу до вищого порядку речей. Процес розкриття ідей здійснюється шляхом поступового прояснення їх, рухаючись від первісної невизначеності до ясної свідомості. Головними етапами на шляху цього процесу є: а) сприйняття ідей розуму серцем, що породжує відчуття істинного, доброго, прекрасного; далі: б) з сфери почувань ідеї переходять у фантазію, де вони утворюють зміст природної релігії. Ідея істини постає предметом вірування, ідея добра — релігійного діяння і сподівання; ідея краси — релігійної символіки і сердечного прагнення; в) наступний етап позначений діяльністю розсудку, який виражає ідеї за допомогою понять і суджень; г) діяльність розсудку продовжує розум, який синтезує поняття розсудку в ідеї закону, мистецтва й науки. Закон як вираз добра розвивається законодавством; мистецтво як вираз ідеї краси розкриває її багатство у мистецьких витворах; а наука як вираз істини — у системах науки наук — філософії.
Однак цей етап не є останнім, він не може дати повне задоволення ідеальним прагненням серця. Адже знання не може охопити безумовне, мистецтво — нескінченне, а закон — верховне благо. Це виявляється досяжним лише у релігії Одкровення, яка недостатність ідеального знання доповнює вірою, до блаженства веде шляхом безсумнівної надії і пов'язує нас з Богом живим союзом любові. Релігія є вищий синтез закону, мистецтва і науки.
Спеціальну увагу О.Новицький приділяв питанню, що за умов тогочасної суспільно-політичної ситуації у царській Росїї сприймалось надзвичайно гостро. Йшлося про проблему "корисності" філософії. Саме на міркуваннях з огляду на утилітарну "корисність" філософії, насамперед, зважаючи на політичні інтереси, формувався підхід до неї різних ідейних течій, що діяли на арені суспільного життя тогочасної Російської імперії. Ставлення до філософи офіційних кіл визначалось відомою на той час формулою: "користь її не доведена, а шкода від неї дуже можлива". Радикальні, революційне-демократичні кола Росії намагались використати філософію для обґрунтування своєї політики, чим, по суті, перетворювали філософію на ідеологію.
Обстоюючи право самостійного існування філософії, О.Новицький доводить, що філософія не може бути шкідливою чи небезпечною для держави чи релігії, оскільки сфера її діяльності не збігається з жодними практичними цілями. У цьому розумінні філософія не лише не шкідлива, а й не має ніякої користі. Погляд щодо ідеї корисності відповідає найнижчій стадії культурно-історичного розвитку. Вище стоїть ідея правди. Ще вище — ідея прекрасного, її перевищує ідея Бога і природної релігії. Наступний етап пов'язано з ідеєю істинного. Саме на цій стадії на зміну природній релігії приходить філософія. За нею приходить релігія Одкровення.
Характерною є своєрідна "відповідь", яку дав царський уряд на такого ґатунку аргументацію, спрямовану до обґрунтування вільного розвитку філософії. Згадувана формула про сумнівну корисність і можливу шкоду філософії слугувала підставою для заборони викладання філософії в університетах Російської імперії. Це сталось 1850 р. О.Новицького було усунено з університету. І саме тоді, коли його відсторонили від можливості викладати філософію, О.Новицький протягом десяти років присвячує свою діяльність дослідницькій роботі у галузі історії філософії. Результатом став вихід у світ 1860—1862 рр. чотиритомної праці "Поступовий розвиток давніх філософських вчень у зв'язку із розвитком язичницьких вірувань", що не втратила своєї наукової цінності й дотепер.
Якщо вже у поглядах О.Новицького простежується безумовна співзвучність історизмові, що відрізняє гегелівську філософію, то ще більший вплив філософія Гегеля справила на С.Гогоцького. Випускник Київської духовної академії він з 1841 р. викладав в ній, а з 1843 р. і, по суті, до кінця життя діяльність його пов'язана з Київським університетом. Серед численних його праць прикметним є підготовлене вперше в Російській імперії видання "Філософського лексикону". Чотири томи у 5-ти частинах цієї величезної праці вийшли у Києві друком 1857—1873 рр.
Розцінюючи значення німецької класичної філософії, С.Гогоцький підкреслює, насамперед, що вона "піднесла значення історії". Засвоєння ідеї історизму пізнання, прагнення підійти до розв'язання філософських проблем із урахуванням принципу історизму виокремлює творчість цього надзвичайно плідного автора. У численних статтях "Лексикону", у спеціальних працях, присвячених характерові середньовічної філософії, аналізові філософії Канта і Гегеля, С.Гогоцький обґрунтовує не лише свою історико-філософську, а й власне філософську позицію. Органічна єдність філософського та історико-філософського підходу свідомо стверджується С.Гогоцьким як вихідна методологічна засада його творчості. Посилаючись на авторитет Гегеля, послідовником якого вважав себе С.Гогоцький, він підкреслює, що так само, як квітка і плід є "найдосконаліший вираз розвинутої рослини", так і наукове знання "є виплід і виправдання історії свідомості". Історія філософії уявляється йому єдиною системою знання, що зумовлює "внутрішню послідовність її начал і напрямків".
Оскільки філософія, зрештою, є спробою осмислити життя, то розмаїті заходів, що ми їх спостерігаємо в історії філософії, зводяться врешті-решт до двох альтернативних позицій: "Чи так розуміти життя, що воно являє лише продукт сліпих і несвідомих сил фізичних, чи так, що фізичні сили є витвором творчого, всемогутнього розуму і знаряддя вищих розумних цілей буття?" Перша позиція, матеріалістична, категорично відкидається С.Гогоцьким як "найнижчий і безглуздий напрям філософії", оскільки він суперечить ідеї вищого начала й веде до атеїзму. Натомість "всі вищі істини і закони діяльності, що облагороджують людське життя, доступні лише ідеалізму".
Відношення духу до буття не лише розрізняє матеріалістичний та ідеалістичний напрями. Воно визначає, за С.Гогоцьким, й відмінність різних епох в історії філософи. У стародавній філософії відношення мислячого духу до буття не могло бути свідомим. У цьому разі переважає неусвідомлене, стихійне відчуття гармонії між мисленням та його предметом.
Християнство порушило цю гармонію, воно підірвало повагу до природи і спрямувало все до релігійного авторитету. Нова філософія усвідомлює протилежність світоспоглядання й природи і намагається примирити їх.
Започаткував нову епоху філософії І.Кант, який вказавши, що справа філософії полягає в усвідомленні сутнісного через мислення, спрямував філософію на саме мислення.
Звертаючись до "Критики чистого розуму", заслугу І.Канта С.Гогоцький вбачає у проведенні чіткої різниці між розсудком, який має справу лише із явищами, і розумом, що звертається до безумовного. Разом з тим він не погоджується із обмеженням прав розуму. Якщо існує нездоланний рубіж між мисленням та сутністю речей, якщо теоретичний розум не може осягнути безумовне, то й ідея Бога виявиться за межами свідомості У цьому, на думку С.Гогоцького, полягає найбільша вада філософії І.Канта.
Саме тому вищою є заслуга І.Канта у сфері аналізу не теоретичного, а практичного розуму. У цьому сенсі І.Кант, повертаючи розуму те, що він забрав у нього у "Критиці чистого розуму", стверджує першість духу над природою й відкриває його вільну і розумну самостійність у самій людині. Але найвищої оцінки заслуговує "Критика здатності судження", де встановлюється зв'язок безумовного із явищем.
На відміну від І.Канта, який відриває духовний світ від світу речей, Гегель слідом за Шеллінгом в основу всього сутнісного кладе ідею безумовно -тотожного, всесвітнього начала життя. Особливо імпонує С.Гогоцькому те, що, згідно з Гегелем, безумовне, абсолютна ідея виявляє себе у фізичному і моральному світі, виступаючи як творча сила. Але Гегель, на думку київського філософа, впадає у крайнощі, коли ототожнює безумовне зі світом дійсності й людським мисленням. Виявляти себе — ще не означає бути тотожним тому, через що виявляється абсолютне, божественне начало. Ігнорування цього Гегелем привело його "до перебільшеного поняття про наше мислення і до недостатнього, принизливого — про верховну істину". С.Гогоцький не сприймає у Гегеля крайній раціоналізм, який призвів німецького філософа до хибного, як вважає дослідник, розуміння релігії, місце якої Гегель намагається віддати філософії.
С.Гогоцький виходить із твердження про те, що існують два типи пізнання: нижчий, який спирається на діяльність розуму і приводить до істини, що відображає відповідність наших понять законам дійсності, що вивчаються; другий, вищий тип пізнання пов'язаний І вірою, з внутрішнім досвідом людини. Лише цей, другий шлях дає змогу осягнути сенс життя "моральних істин”.

ВИСНОВКИ

Філософія розглядає людину в окресленнях свободи, самоздійснення, пошуку та утвердження життєвих сенсів.
Мати людський організм - це для буття людини умова необхідна, проте ще недостатня. Ми повинні до неї додати ще щось таке, що буде на ній ґрунтуватися, але її перевищувати.
Свідомість, як вміння самостійного оцінювання та принципового регулювання власних дій, є також невід'ємною складовою того, що ми називаємо "бути людиною". Людина повинна вміти не лише використовувати, а й створювати принципи, ідеали, сенси. Для того, щоби ввести людину у людський спосіб буття, саме цей останній пункт і постає вирішальним, бо поза ним неможливе перебування людини в статусі творця суспільних явищ та свого життя.
Буття людини, як ми з'ясували, не можна звести до життя, особливо якщо останнє розуміти суто в біологічному сенсі (як певний спосіб існування білкових тіл, які здатні себе відтворювати, перебувати у стані обміну речовин із середовищем та зберігати свою ідентичність за зміни зовнішніх чинників). Ми повинні всіляко принижувати біологічну природу людини. Людський організм - це своєрідне диво, певне зосередження космічних сил та властивостей.
Існування позначає здатність чогось проявляти себе через зв'язки із іншими сущими явищами та процесами. В плані існування ми можемо вести розмови. Існувати - це значить просто бути у наявності та у певних зв'язках із оточенням, явищами та процесами світу.
Відношення духу до буття не лише розрізняє матеріалістичний та ідеалістичний напрями. Воно визначає, за С.Гогоцьким, й відмінність різних епох в історії філософи. У стародавній філософії відношення мислячого духу до буття не могло бути свідомим. У цьому разі переважає неусвідомлене, стихійне відчуття гармонії між мисленням та його предметом.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.Старовойт І.С., Сілаєва Т.О., Орендарчук Г.О. Філософія Навчальний посібник Тернопіль 1997
2. Філософія. Курс лекцій. – К., 1994. – Лекція 14.
3. Франкл М. Человек в поисках смысла. – М., 1999.
4. Філософія: Підручник. – К., 1995. – С. 260-272.
5. Франк С. Духовные основания общества. – М., 1992.
6. НестеренкоВ.Г. Вступ до філософії: онтологія людини. Навч. посібник. – К., 1995. – Р.5.
7. Лекторский В.А. Субъект, объект, познание. – М., 1980.

 

Скачати реферат:
Скачать этот файл (tvorchst-o-noviczkogo-ta-s-gogoczkogo.doc)tvorchst-o-noviczkogo-ta-s-gogoczkogo.doc78 Kb