Нові реферати

Реферати, контрольні, курсові регулярно поповнюються новими роботами. Хочете знати які роботи були додані в базу? Підпишіться на розсилку!



Списки нових рефератів, висилатимуться на вашу електронну адресу!

загрузка...

Авторизация



загрузка...
Як скачати реферат?
Послуга «Реферат за SMS»
Унікальна можливість отримати готову (оформлену) курсову, контрольну роботу зі всіма необхідними для даної роботи елементами: таблиці, схеми, графіки, малюнки, формули, розрахунки, практичний матеріал!

Для отримання послуги:

Скористайтеся формою від компанії «СМС Биллинг Украина» та відправте 1 SMS зі свого мобільного телефону. У відповідь, Вам прийде SMS-повідомлення, в якому буде вказано код доступу. Введіть код доступу на сайті та натисніть кнопку «Ввести». Вам буде відкритий доступ для завантаження роботи.

Вартість SMS: 15 грн. з урахуванням ПДВ.

Увага! Всі роботи індивідуальні, виконані на замовлення за допомогою підручників, посібників, додаткових матеріалів та перевірені викладачами!

Також є багато рефератів, які доступні для безкоштовного скачування, в цьому випадку, щоб скачати роботу Вам потрібно тільки зареєструватися на сайті.

Техподдержка сайта: sher@referat-ukr.com

Педагогічна думка епохи Відродження. Фізичне виховання молоді
Українські реферати - Фізична культура і спорт
Автор: ШЕР (реферати, курсові роботи)   

Педагогічна думка епохи Відродження. Фізичне виховання молоді

ЗМІСТ

Вступ
1. Генезис ідеї фізичного виховання в педагогічній думці епохи європейського Відродження
2. Італійський гуманіст Л. Б. Альберті про фізичне виховання молоді
Висновки
Список використаної літератури

ВСТУП

Теорія виховання - це система основних ідей, в тій чи іншій галузі знань; форма наукового знання, що дає цілісне уявлення про закономірності і суттєві зв'язки дійсності. На відміну від теоретичних знань, які є сукупністю з певної теми, теорією є лише ті знання, які пояснюють дану галузь з певних, чітко визначених позицій.
В історичному аспекті першою з'явилась практика фізичного виховання. Усвідомивши потребу фізичного загартування своїх нащадків у жорстких умовах боротьби за виживання, первісні люди здійснювали його, керуючись власним досвідом. Необхідність передачі досвіду від покоління до покоління, його узагальнення у вигляді систематично організованих знань зумовило появу теорії, яка відображає та виявляє її суть і способи застосування.
Як інтегративна наука, теорія фізичного виховання пройшла складний і довгий шлях розвитку, перш ніж стала самостійною галуззю наукових знань. Ще в дописьменний період розвитку людської культури повсякденна діяльність поступово збагачувала знання людини. Фахівці зі стародавньої культури стверджують, що первісна людина володіла достатньо широкими емпіричними знаннями, без яких боротьба за життя була б неможливою. Вона мала вже і способи передачі досвіду, що прискорювало розвиток культури. Про це свідчать пам'ятники матеріальної культури, що є археологічними документами передісторії науки.
Теорія фізичного виховання є складовою частиною педагогічних наук. Вона вивчає фізичне виховання як феномен соціального життя, його мету і завдання на різних етапах розвитку суспільства, його кореляції з іншими науками, способи, методи та форми організації спортивної практики. Теорія фізичного виховання пояснює шляхи розвитку та передбачає тенденції еволюції фізичного виховання як суспільного явища, обґрунтовуючи свої педагогічні положення соціальними, психологічними і біологічними закономірностями.

1. Генезис ідеї фізичного виховання в педагогічній думці епохи європейського Відродження

Визначення найважливіших перспектив розвитку освіти і виховання у ХХІ столітті потребує орієнтації на певні гуманістичні цінності, передусім на визнання самоцінності людини, усебічний розвиток якої має стати головною метою освітньо-виховного процесу. Усебічний розвиток, у свою чергу, передбачає фізичне виховання як невід’ємну складову і передумову цілісності педагогічного процесу. Проте такий підхід сьогодні швидше декларується, ніж послідовно втілюється у практиці. Ми дбаємо більше про комп’ютеризацію, інноваційні технології, ніж про елементарне здоров’я дитини, її фізичний розвиток. Між тим ідея цілісного виховання “душі і тіла” — один із важливіших пріоритетів європейської гуманістичної педагогіки, генезис якої припадає на епоху Відродження, перехідну від Середньовіччя до Нового часу.
Передумовами генезису стали новий підхід гуманістів до людини та її виховання, спроби природного осмислення людської структури, подолання або пом’якшення догмату про гріховність тіла внаслідок першородного гріха Адама і Єви. Реабілітація тілесного начала була цінним завоюванням насамперед італійського гуманізму XV століття (Л. Валла, Дж. Манетті, К. Раймонді та інші), а позиція північних гуманістів у цьому питанні відзначалася більшою стриманістю (Еразм Роттердамський).
Джерелом ідеї фізичного виховання послугувала антична традиція пайдейї — цілісного, всебічного виховання особистості, її “душі і тіла”, переконаність у тому, що педагогічний ідеал досягається лише у гармонійному поєднанні інтелектуального, морального та фізичного розвитку людини. Гуманісти відродили інтерес до давньогрецької гімнастики і п’ятиборства (пентатхлону), яке включало біг, боротьбу, стрибки, кидання диску й списа. Про фізичні вправи, їх значення для розвитку та зміцнення людського організму писали всі італійські мислителі й педагоги Відродження — Е.С. Пікколоміні, Л.Б. Альберті, П.П. Верджеріо, М. Пальмієрі та інші, а природознавці та лікарі зробили спробу підвести під їхні ідеї власне обґрунтування. Підсумком став фундаментальний трактат Дж. Меркуріале “Мистецтво гімнастики” (1601 рік). У гуманістичних школах Вітторино да Фельтре та Гуарино да Верона серйозна увага приділялася фізичним вправам. Там вони були введені в обов’язкову навчально-виховну програму, оскільки, на думку педагогів, сприяли здоров’ю, зміцненню тіла, моральному загартуванню, а також слугували передумовою для більш результативних розумових занять.
Антична традиція була поєднана у гуманістичній програмі з лицарською підготовкою воїна, яка за доби Відродження зазнала суттєвої трансформації внаслідок військово-технічних змін (поява вогнепальної зброї). Потреби суспільного розвитку, безкінечні війни і необхідність збройного захисту держав сприяли збереженню та актуалізації цього аспекту фізичного виховання. Невипадково у педагогічному трактаті патріарха гуманістичної педагогіки П.П. Верджеріо приділено багато уваги військово-спортивному вихованню — як на зразок спартанського, так і лицарського. Л.Б. Альберті уважав, що поряд із освітою молоді належить “навчатися таким благородним вправам і навичкам, не тільки потрібним у житі, але й похвальним, як верхова їзда, фехтування, плавання”. М. Пальмієрі, відомий гуманіст і громадський діяч, рекомендував юнакам “для розвитку тіла” заняття зі зброєю, турніри, джостри (збройні поєдинки), верхову їзду та “будь-які вправи на спритність” [6, с. 188].
У своїх пошуках гуманісти не обминули увагою народну традицію — міські й сільські ігри, фізичні змагання, різноманітні форми активного відпочинку. Узяти хоча б ігри в м’яча, про які згадувалося майже в усіх педагогічних трактатах епохи Відродження як про чудовий спосіб розвитку фізичних здібностей, і не тільки. В Італії городяни полюбляли “кальчіо”, попередника сучасного футболу. У Франції гра з м’ячем (“суль”) сягала корінням у общинні обряди та зберігала зв’язок із релігійними парафіями. Середньовічні британці віддавали перевагу хертлінгу — грі, яка нагадувала чи-то гандбол, чи-то футбол. У цих іграх брали участь і дворяни, про що свідчать малюнки й гравюри того часу.
Ставлення до фізичних ігор з боку церкви та світської влади було неоднозначним, швидше за все негативним, зважаючи на їх грубість і невпорядкованість. “Тілесні вправи порівняно зі вправами духовними видаються мало корисними”, — говорилося у буллі кардинала Амбуазського при заснуванні коледжу в Монтегю. Гуманісти намагалися осмислити цей феномен із власних позицій, виходячи з необхідності всебічного розвитку особистості. Яскравий приклад — Еразм Роттердамський, який виступив на захист дитячих рухливих ігор і присвятив їх правилам окремий розділ трактату “Про пристойність дитячих звичаїв” (1530 рік). “Які ігри, — писав він, — є пристойними та необхідними для дітей? Покотьоло, м’яч, кульки, гімнастика, біг, ігри з м’ячем і різноманітні стрибки, мов сарана, обома ногами, з’єднавши ноги, на одній нозі...”.
Слід відзначити два моменти у підходах гуманістів до фізичного виховання. По-перше, і Еразм, і інші педагоги Відродження наголошували на помірності навантажень на дітей, урахуванні їх вікових та індивідуальних особливостей. “Адже ми не атлета формуємо”, — зауважив Еразм у трактаті “Про виховання дітей” (1529 рік). “Для людини достатньо мати міцне здоров’я, навіть якщо вона не володіє тілесною силою, міцністю Мілона (напівлегендарного давньогрецького атлета, який міг підняти дорослого бика — П.К.)” [7, с, 273]. По-друге, фізичне виховання розглядалося тоді не як самоціль, а в органічному взаємозв’язку з іншими напрямами всебічного, гармонійного виховання особистості — розумовим, моральним, соціально-етичним, естетичним. трудовим. Урешті-решт його значення підпорядковувалося головній ідеї гуманістичної педагогіки — підготувати життєво активну, соціально зорієнтовану людину, придатну для діяльності у різних сферах суспільного життя. Як писав Гуарино да Верона, фізичне виховання потрібне для того, щоб “збуджувати доблесть і прагнення до славних діянь у душі людини” [5, с. 162].
Отже, “виховання тіла” у гуманістів не зводилося лише до античної гімнастики. Воно розумілося як комплекс заходів, у яких поєднувалися елементи різних традицій. Загалом сюди входили різноманітні фізичні вправи, рухливі ігри на свіжому повітрі, плавання, змагання в силі (боротьба), модифіковані лицарські турніри та військові ігри, а також загартування і все, що сприяло здоров’ю та здоровому способу життя. Останнє привертало особливу увагу і досить різко виділялося на тлі середньовічного аскетизму. Педагоги-гуманісти вчили дітей цінувати здоров’я — “дар природи або Бога”, розумно користуватися ним, зміцнюючи тілесні й душевні сили не тільки фізичними вправами, але й раціональним харчуванням, дотриманням режиму праці та відпочинку, відмовою від шкідливих звичок тощо. Молода людина орієнтувалася на помірність в усьому — в їжі, сні, вживанні алкоголю. Враховуючи поширений у багатьох країнах Європи звичай давати дітям виноградне вино, гуманісти попереджали про небезпеку цього для дитячого здоров’я (П.П. Верджеріо, М. Веджо, Е.С. Пікколоміні), спираючись на думку давніх філософів, медиків, сучасний досвід. Про фізичне здоров’я і здоровий спосіб життя писали у другій половині XV — XVI століттях Б. Платина, Л. Корнаро, М. Савонарола, Дж. Манфреді та інші мислителі, природознавці, лікарі.
Оцінюючи загальний внесок гуманістів у розвиток фізичного виховання, слід мати на увазі, що в основному це була поки що ідея, але ідея плідна й конструктивна. У досліджуваний період їй не вистачало наукової аргументації, на масову виховну практику вплив був доволі обмежений, оскільки у програму більшості навчальних закладів фізичне виховання не було впроваджено. Але саме завдяки зусиллям гуманістів був прискорений прогрес у поступовому русі європейського суспільства до суспільства фізичної культури Нового часу, коли фізичне виховання посяде належне місце в педагогічній теорії і практиці.

2. Італійський гуманіст Л.Б.Альберті про фізичне виховання молоді

Педагогічна думка Відродження привертає сьогодні особливу увагу, оскільки вона пов’язана з формуванням гуманістичної традиції науки про виховання, провідної в контексті розвитку європейської цивілізації. Ренесансні мислителі започаткували новий, порівняно з середньовічним, підхід до людини, обґрунтували принципи та методи її виховання, поставивши за мету всебічний і гармонійний розвиток особистості. Цей підхід є актуальним і в сучасних умовах, коли на перший план у педагогічному процесі висувається сама людина, а її всебічний розвиток стає головною метою освіти і виховання.
Леон Батиста Альберті (1404 — 1472 роки) належав до блискучої плеяди представників раннього, етико-філологічного гуманізму Італії, у якому найбільш повно виявилася педагогічна спрямованість ренесансної думки, велися пошуки нових шляхів формування особистості. Усебічність виховання не була для нього пустим звуком: він сам, власними зусиллями, багатогранними даруваннями та широкими інтересами завоював статус “універсальної людини”, прославившись у різних галузях ренесансної культури. Теоретик мистецтва й архітектури, скульптор і художник, математик і фізик, письменник, філософ і педагог, Альберті був фізично розвинутою людиною, регулярними вправами досяг високих, сучасною мовою, спортивних результатів і при цьому оволодів багатьма ремісничими професіями, різноманітними практичними знаннями та вміннями.
Філософсько-антропологічною основою педагогічних поглядів Альберті був ренесансний антропоцентризм, спільна ідейна платформа раннього гуманізму, яка полягала у визнанні центрального місця людини в світі, у позитивній оцінці її природи, в тому числі фізичної, розумінні людського організму як гармонійної тілесно-душевної єдності. Усе це спрямовувало педагогічну думку на обговорення проблем як духовних, так і тілесних сил, потенцій особистості.
Отже, природовідповідність — важливий постулат гуманістичного виховання. Природа, зазначає Л.Б. Альберті у своєму головному педагогічному творі “Про сім’ю”, наділила людину всім необхідним для самозбереження й активної діяльності, розумом і тілом, почуттями, щоб “уникати всього шкідливого”, “приймати корисне”, “розрізняти і розуміти, чого слід уникати та до чого прагнути, щоб зберегти самого себе”. Людське єство вимагає руху, це головна ознака життя. Для гуманіста він і є проявом активності, діяльності, протилежних середньовічній споглядальності. “Бездіяльність — годувальниця пороків”, і той, хто не рухається, не приводить у дію “благорозумно й свідомо” свої члени, а також той, хто може “мов приречений, увесь день сидіти або лежати на лаві, нагадує швидше свиню, ніж людину”.
Уже в цьому можна побачити аргументи гуманіста на користь фізичного виховання. Далі Альберті, розширюючи їх коло, вказує на суспільне значення гарної фізичної форми людей, на необхідність бути напоготові до захисту вітчизни від зовнішніх ворогів. “І якщо ти поміркуєш над цим, то знайдеш, що всі названі мною речі необхідні для потреб громадянського життя і є таким, що в юному віці їх засвоюють без значних зусиль і досить швидко, у зрілому ж їм належить бути серед перших чеснот”. Загалом виховання, у тому числі фізичне, допомагає людині переносити будь-які життєві негаразди, удари фортуни, про яку дуже любили говорити й писати в той час. Фортуна швидше підкоряється тим, уважає гуманіст, хто загартовує себе фізично й морально. Серед плавців житейського моря найбільш витривалими є не ті, хто спирається на багатство і владу, а ті, хто пливе за допомогою натренованих, сильних рук і розуму, — говорить ренесансний мислитель.
У педагогічній думці Відродження популярною була формула Псевдо-Плутарха, що визначала структуру і послідовність виховного процесу: “природа — дисципліна (наука, метод) — вправи”. Таким бачив шлях фізичного виховання і Альберті: те, що дано природою, розвивається і зміцнюється на основі знань про людину та закріплюється вправлянням. “Не варто й говорити, наскільки корисно й необхідно вправлятися у будь-якому віці, насамперед юнакам”. За допомогою вправ (звичайно, не лише фізичних) можна навіть виправити природжені вади (наводиться приклад із античним оратором Демосфеном). “І, звичайно, вправа спроможна... в’ялого й немічного зробити бадьорим і сильним...” Альберті говорить, що законодавець Лікург у свій час примушував спартанців регулярно вправлятися у військовій справі, бігати, стрибати, голодувати і страждати від холоду та спеки тощо, тому й отримав витривалих, натренованих воїнів. “А серед нас хіба немає таких, хто став спритним і сильним, хоча раніше був слабким і ні до чого не придатним, а наполегливими вправами зумів стати зразковим бігуном, стрибуном, стрільцем із лука, тоді як раніше в усьому цьому тямив мало і був безпорадним?”.
Коло фізичних занять, що їх рекомендує Альберті для молодих людей, досить широке. Передусім називаються ті, що входили до античної традиції, “розвивали тіло та всі його органи”. Це гімнастика, біг, стрибки, боротьба, кидання диска й списа. Згадується й стрільба з лука — у стародавніх греків і римлян вона “вельми шанувалася”, а правителі прагнули домогтися в ній високих результатів: цезар Доміціан, використовуючи як мішень підняту руку хлопчика, міг влучити між розставлені пальці. Корисними для тілесного розвитку вважалася й верхова їзда, кінні змагання, вольтижування, гонки з перешкодами тощо, а також плавання, фехтування, управи зі зброєю. Хоча Альберті, як правило, звертався до античного досвіду, неважко побачити, що дещо він запозичив із середньовічного, лицарського “виховання воїна”. Таким чином, ми можемо говорити, що для його творчості характерний синтез двох традицій — античної і середньовічної. Однак різниця полягала в тому, що “лицарські чесноти” оцінювалися не як притаманні певній касті (дворянській), а як ознака справжнього благородства людини — “людини взагалі”“, без корпоративних обмежень, що є характерним для ренесансно-гуманістичного духу.
Альберті наголошував на загальності окремих видів фізичних вправ, допускав спортивний азарт і цінував волю до перемоги, що виховується у такий спосіб. Йому, як справжньому “спортсмену”, вочевидь, були знайомі й почуття командного духу, і радість рекорду, і благородна конкуренція (concorenza —достатньо вживане поняття в ренесансній етико-педагогічній думці). Із такої позиції оцінюються Альберті ігри, зокрема дитячі. Варто нагадати, що за прикладом античних педагогів гуманісти відводили неабияку виховну роль цій формі фізичних вправ і “виступали за надання простору вільним проявам особистості дитини” [4, с. 118]. Будь-які ігри, на думку Альберті, повинні слугувати відпочинком від розумових занять, сприяти “відновленню сил” і, водночас, розважати дітей і молодь. Але всі вони мають бути рухливими, із певним фізичним навантаженням, а також “мужніми, благопристойними, такими, що не мають у собі нічого хибного й недозволеного”.
У Альберті є розуміння того, що всі “гілки” виховної діяльності пов’язані між собою, що фізичне виховання сприяє успішності навчання, загартовує не лише тіло, а й душу, робить людину сильною, енергійною, красивою і благородною. Таким бачився педагогічний ідеал Відродження. При цьому зазначимо, що мислитель віддавав належне фізичному вихованню як засобу збереження й підтримання здоров’я. Він наполягав на необхідності загартування дитячого організму, зокрема, працею на свіжому повітрі, у селі. Свіжо й актуально звучать сьогодні рядки його трактату: “Подивися, наскільки міцніші й здоровіші дітлахи, виховані у селі [і звичні] до праці й сонця, порівняно з нашими, що росли у бездіяльності та не на відкритому повітрі... Вони такі бліденькі, худенькі, з темними колами під очима, плаксиві...” Тому необхідно привчати дітей до фізичної праці, “щоб вони були міцнішими... і не залишалися в бездіяльності”. Гуманіст також радив привчати дітей “терпіти холод без головного убору й босоніж, довго не спати вночі, підніматися до сонця... щоб загартувати й розвинути тіло”.
Отже, дитяче здоров’я в епоху Відродження стало важливою метою фізичного виховання. Про це говорив не лише Альберті. Такої ж думки були й інші італійські педагоги-гуманісти — П.П. Верджеріо, М. Веджо, Е.С. Пікколоміні, Вітторино да Фельтре [5, с. 170-183].
Дослідники відзначають, що “ідеальну людину Альберті відзначають гуманність і чемність, поштивість і скромність... розважливість, мужність, стійкість” [3, с. 227]. Ми б додали: гарна фізична форма, здоров’я, сила й тілесна досконалість, що досягаються не лише природними даними, а й вихованням. Гуманіст належав до тієї течії ренесансно-педагогічної думки, представники якої здійснили переоцінку середньовічних цінностей, поставивши все це на важливе місце в системі всебічного і гармонійного розвитку особистості.

ВИСНОВКИ

Визначення найважливіших перспектив розвитку освіти і виховання у ХХІ столітті потребує орієнтації на певні гуманістичні цінності, передусім на визнання самоцінності людини, усебічний розвиток якої має стати головною метою освітньо-виховного процесу. Усебічний розвиток, у свою чергу, передбачає фізичне виховання як невід’ємну складову і передумову цілісності педагогічного процесу. Проте такий підхід сьогодні швидше декларується, ніж послідовно втілюється у практиці. Ми дбаємо більше про комп’ютеризацію, інноваційні технології, ніж про елементарне здоров’я дитини, її фізичний розвиток. Між тим ідея цілісного виховання “душі і тіла” — один із важливіших пріоритетів європейської гуманістичної педагогіки, генезис якої припадає на епоху Відродження, перехідну від Середньовіччя до Нового часу.
Джерелом ідеї фізичного виховання послугувала антична традиція пайдейї — цілісного, всебічного виховання особистості, її “душі і тіла”, переконаність у тому, що педагогічний ідеал досягається лише у гармонійному поєднанні інтелектуального, морального та фізичного розвитку людини. Гуманісти відродили інтерес до давньогрецької гімнастики і п’ятиборства (пентатхлону), яке включало біг, боротьбу, стрибки, кидання диску й списа. Про фізичні вправи, їх значення для розвитку та зміцнення людського організму писали всі італійські мислителі й педагоги Відродження — Е.С. Пікколоміні, Л.Б. Альберті, П.П. Верджеріо, М. Пальмієрі та інші, а природознавці та лікарі зробили спробу підвести під їхні ідеї власне обґрунтування.
У педагогічній думці Відродження популярною була формула Псевдо-Плутарха, що визначала структуру і послідовність виховного процесу: “природа — дисципліна (наука, метод) — вправи”.
Отже, дитяче здоров’я в епоху Відродження стало важливою метою фізичного виховання. Про це говорив не лише Альберті. Такої ж думки були й інші італійські педагоги-гуманісти — П.П. Верджеріо, М. Веджо, Е.С. Пікколоміні, Вітторино да Фельтре.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Кун Л. Всеобщая история физической культуры. — М.: Радуга, 1982. — 399 с.
2. Николаева Н.И. Педагогические взгляды Гуарино Веронезе (на материале писем) // Школа и педагогическая мысль Средних веков, Возрождения и начала Нового времени (исследов. и материалы). Сб. науч. трудов. — М.: Изд-во АПН СССР, 1991. — С. 158-164.
3. Пальмиери М. Гражданская жизнь // Опыт тысячелетия. Средние века и эпоха Возрождения: быт, нравы, идеалы: Хрестоматия. — М.: Юристъ, 1996. — С. 414-432.
4. Эразм Роттердамский. О воспитании детей // Образ человека в зеркале гуманизма: мыслители и педагоги эпохи Возрождения о формировании личности (XIV —XVII вв.). — М.: Изд-во УРАО, 1999. — С. 246-296.

Скачати реферат:
Скачать этот файл (pedagogichna-dumka-vidrodzhennya-fizichne-vixovannya.doc)pedagogichna-dumka-vidrodzhennya-fizichne-vixovannya.doc75 Kb
 
загрузка...