Нові реферати

Реферати, контрольні, курсові регулярно поповнюються новими роботами. Хочете знати які роботи були додані в базу? Підпишіться на розсилку!



Списки нових рефератів, висилатимуться на вашу електронну адресу!

загрузка...

Авторизация



загрузка...
Loading
Як скачати реферат?
Послуга «Реферат за SMS»
Унікальна можливість отримати готову (оформлену) курсову, контрольну роботу зі всіма необхідними для даної роботи елементами: таблиці, схеми, графіки, малюнки, формули, розрахунки, практичний матеріал!

Для отримання послуги:

Скористайтеся формою від компанії «СМС Биллинг Украина» та відправте 1 SMS зі свого мобільного телефону. У відповідь, Вам прийде SMS-повідомлення, в якому буде вказано код доступу. Введіть код доступу на сайті та натисніть кнопку «Ввести». Вам буде відкритий доступ для завантаження роботи.

Вартість SMS: 15 грн. з урахуванням ПДВ.

Увага! Всі роботи індивідуальні, виконані на замовлення за допомогою підручників, посібників, додаткових матеріалів та перевірені викладачами!

Також є багато рефератів, які доступні для безкоштовного скачування, в цьому випадку, щоб скачати роботу Вам потрібно тільки зареєструватися на сайті.

Техподдержка сайта: sher@referat-ukr.com

Права і свободи людини. Декларація прав людини
Українські реферати - Конституційне право
Автор: ШЕР (реферати, курсові роботи)   

Права і свободи людини. Декларація прав людини

Курсова робота з предмету «Конституційне право»


ЗМІСТ

Вступ
1. Міжнародне та національне законодавство про захист прав і свобод
2. Система захисту прав людини в Україні
3. Міжнародні механізми захисту прав людини
Висновки
Список використаної літератури
Обсяг курсової - 40 сторінок

ВСТУП

Проблема співвідношення міжнародно-правового та внутрішньодержавного регулювання виникає при зіткненні двох галузей права — конституційного й міжнародного. У процесі розв'язання цієї проблеми досліджують співвідношення міжнародних стандартів прав і свобод людини з нормами національного права, адже останні забезпечують дії міжнародних стандартів прав людини в конституційному праві.
Гносеологічною основою співвідношення права з цього питання є теорія, згідно з якою міжнародні стандарти переважають над нормами національного законодавства і мають бути інтегровані у внутрішньодержавні правові системи. Саме тому в ст. 9 Конституції України зазначено, що чинні міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, тобто є частиною внутрішньодержавного права.
Таке становище характерне для посттоталітарних держав, які для утвердження демократичного курсу беруть певні зобов'язання. І хоч у міжнародно-правовій доктрині домінує тенденція визнання примату міжнародного права над національним, проте конституційна практика деяких держав з різних причин не сприймає цю ідею і поряд з декларацією юридичної формули "міжнародне право — частина права країни", як і раніше, виходить з примату конституції щодо міжнародно-правових зобов'язань, у тому числі у сфері міжнародних гуманітарних стандартів. Водночас у системі співвідношення законів, зокрема конституції та міжнародних договорів, діє, як правило, принцип: «Lex pastarioris derogot leji prsori» (закон наступний акумулює закон попередній). Його ніхто не заперечує, у зв'язку з чим конституція, встановлюючи основи політико-правової системи держави, кореспондує міжнародному праву, яке базується на пошані до конституції.

Темою курсової роботи є: «Захист прав і свобод»
Метою написання курсової роботи є вивчення системи захисту прав людини в Україні.
Предметом написання курсової роботи є вивчення порядку ведення захисту прав і свобод в міжнародному та національному законодавстві.


В ході роботи розглядаються головні джерела інформації, вивчаються законодавчі та нормативні акти, а також їх взаємозв’язок між собою, суть їх поняття та призначення.
В цілому теоретичні аспекти курсової роботи базуються на вивченні та застосуванні законодавчих та нормативних актів.

1. МІЖНАРОДНЕ ТА НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ПРО ЗАХИСТ ПРАВ І СВОБОД

Згідно з Конституцією України на території України діють ратифіковані міжнародні договори. Але щоб вони справді діяли, недостатньо лише назвати їх частиною внутрішньодержавного права. Загальновизнані норми міжнародного права за своїм характером не є такими, що діють самі по собі, вони сприймаються правовою системою не як норми-регулятори, а як норми-принципи. Єдиний шлях їх виконання — видання відповідного законодавчого акта, а не посилання на міжнародні норми права1.
Звичайно, не можна не вказати на позитивні сторони конституційного закріплення відсильних норм. Така норма "прямо" зобов'язує державні органи використовувати міжнародні норми у сфері прав людини, при цьому значно спрощуються процес уніфікації, процедура приведення у відповідність норм національного і міжнародного права.

Як же діють та реалізуються міжнародні стандарти у національному праві?
Дія права, як відомо, полягає у впливі на свідомість та волю людей, зрештою — в упорядкуванні суспільних відносин шляхом визначення суб'єктивних прав та юридичних обов'язків учасників правовідносин. Реалізація права полягає у втіленні правових норм у практичну діяльність суб'єктів права (індивідуальних і колективних), у результаті чого складається низка заборон, юридичних обов'язків та юридичних прав. Дію норм права обмежено часовими, просторовими та предметне-суб'єктними межами.
Реалізація норми права — це завершальний етап правового регулювання. Норми права реалізуються у межах, в яких діють суб'єкти права. Тому слід розрізняти механізми дії та механізми реалізації міжнародних і внутрішньодержавних нормативно-правових актів, а також взаємопроникнення процесів дії та реалізації цих актів. Без процесу дії не може настати реалізація акта. Проте дія може не перейти в ту чи іншу форму реалізації норми права.
Реальне здійснення та захист основних прав людини конкретною особою забезпечується передусім юридичними механізмами, що діють у державі. Тобто правова національна система припускає безпосередню дію належним чином ратифікованих норм міжнародних договорів поряд з національним законодавством, але пріоритет останнього полягає у тому, що саме воно забезпечує засоби реалізації, охорони та захисту прав людини.
Такою є сутність співвідношення норм конституційного права і міжнародних стандартів про права людини.
Таким є і співвідношення норм Конституції України, які стосуються прав і свобод людини, та міжнародних документів про права людини.
Аналіз статей розділу II Конституції свідчить про те, що майже всі статті цього розділу так чи інакше відображають зміст Міжнародної хартії прав людини, насамперед Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права, а також Загальної декларації прав людини.
При цьому автори Конституції сприйняли "ритм" міжнародних документів про права людини, систему й послідовність викладу цих прав і свобод. Проте іноді вони відходили від такої послідовності. Це стосується ст. 51 Конституції, де йдеться про права та обов'язки, пов'язані зі шлюбно-сімейними відносинами. В Основному Законі цю статтю розміщено серед тих, де зафіксовано права, які у вітчизняній і нерідко зарубіжній юридичній науці визначаються як соціально-економічні та соціально-культурні права.

У міжнародному праві відображено інший підхід до визначення прав, що випливають зі шлюбного стану і сімейних відносин: відповідну статтю містить Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (ст. 23). Додамо, що в теорії і практиці світового конституціоналізму відповідні права часом зараховують до категорії природних.
Ще раз наголосимо, що саме зміст головних міжнародних документів про права людини визначив зміст II розділу Конституції України, забезпечивши тим самим його демократичне наповнення. У тексті Конституції можна знайти і прямі запозичення з міжнародних документів: "Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню" (ч. 2 ст. 28 Конституції). Це, по суті, текст ст. 5 Загальної декларації. Пряме текстуальне запозичення зі ст. 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права містить ст. 48 нашого Основного Закону: "Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло".
Зазначені змістовні і навіть текстуальні збіги II розділу Конституції України і головних міжнародних документів про права людини є позитивним явищем, що засвідчує спрямованість нашої держави на сприйняття та реалізацію міжнародних стандартів у відповідній сфері. До того ж Україна є стороною практично всіх міжнародних договорів про права людини загального характеру. А це ставить вимоги до національного права, зокрема до змісту Основного Закону.
Проте в деяких випадках положення Конституції України істотно відрізняються від близьких за формулюваннями положень міжнародних документів. Іноді таку відмінність не можна трактувати на користь Основного Закону. Наприклад, у його ст. 58 записано: "Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи". Виникає питання: чи стосується це конституційне положення сфери цивільно-правового регулювання? Характерно, що у міжнародних документах у відповідних випадках йдеться про кримінальний закон (наприклад, ст. 15 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права).
Принагідно зазначимо, що деякі конституційні положення про права людини порівняно з відповідними положеннями міжнародних документів сформульовано більш актуально і юридичне точно, як-от ст. 38 Конституції, яку можна порівняти зі ст. 21 Загальної декларації.

У Конституції України можна знайти положення, яких немає у міжнародних документах про права людини. Це зумовлено насамперед тим, що вони мають різне регламентне призначення. З іншого боку, міжнародні документи про права людини загального характеру (саме з них складається Міжнародна хартія прав людини) визначають загальні стандарти у відповідній сфері. Тому їх положення сформульовані у загальній формі, без юридичної конкретики. І хоч у такий само спосіб характеризуються норми конституцій, рівень узагальненості у міжнародних норм об'єктивно вищий. До того ж у нашому Основному Законі акцентовано на прямій дії його норм, що також позначається на формальних ознаках останніх.
У деяких випадках відсутність у міжнародних документах про права людини положень, які були б аналогами тим, що наявні в Конституції України, пояснюється, на нашу думку, дією фактора часу. Сказане стосується конституційного закріплення окремих так званих прав останньої генерації. До таких віднесено, зокрема, право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, зафіксоване у ст. 50 Основного Закону. Такого права немає в текстах головних міжнародних документів. Водночас зауважимо, що, коментуючи наш офіційний конституційний проект, дехто із зарубіжних експертів звертав увагу на нереальний характер сформульованого як імператив права особи на відшкодування шкоди, завданої порушенням щойно зазначеного права. На думку цих експертів, фіксація на конституційному рівні права на таке відшкодування може створити великі складнощі для різноманітної економічної діяльності.
Зовсім іншими обставинами зумовлена поява в Конституції положення ст. 23, де, зокрема, записано: "Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей". У науці конституційного права подібні за змістом положення визначаються як право загальної свободи. Поява в тексті Основного Закону цитованого положення тісно пов'язана з іншим, що міститься у його ст. 22: "Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними". Зазначене положення може бути застосовано тоді, коли у конкретних випадках неможливо безпосередньо застосувати положення розділу II Основного Закону через прогалини в конституційному тексті. І тоді вирішальне слово належатиме Конституційному Судові України.

Наведене положення ст. 23 Конституції України практично збігається за текстом з положенням першого абзацу статті Основного Закону ФРН 1949 р.3 Характерно, що Конституційний Суд ФРН визначив це положення як таке, що доповнює інші конституційні положення щодо прав і свобод. Федеральний Конституційний Суд шляхом тлумачення згаданого положення заповнює прогалини в тексті Основного Закону, "відкриває" конституційні права, які прямо не виписані в цьому тексті. У такий спосіб діє і Конституційний Суд Угорщини щодо ст. 54 чинної Конституції Угорщини, де записано, що "кожен має невід'ємне право на... людську гідність"4. І за текстом першого абзацу ст. 28 Конституції України "кожен має право на повагу до його гідності". Очевидно, тут міститься ще одне формулювання права на загальну свободу.
Порівнюючи розділ II Конституції України і головні міжнародні документи про права людини, не можна не звернути увагу на той факт, що вони різні за юридичним інструментарієм, використаним при їх укладанні. Зокрема, йдеться про так звану юридичну техніку.
Наприклад, у міжнародних документах сказано про право на свободу думки, совісті і релігії (ст. 18 Загальної декларації, ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст. 9 Європейської конвенції). В Основному Законі України ці права "розведені": у ст. 34 йдеться про "право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань", що за змістом значно ширше згадуваної свободи думки, а у ст. 35 — про "право на свободу світогляду і віросповідання". Такий підхід відповідає усталеній конституційній традиції.
Ще одним прикладом може бути положення міжнародних документів про право на свободу мирних зборів і асоціацій (ст. 20 Загальної декларації, ст. 11 Європейської конвенції). Таке поєднання можна вважати певним чином виправданим, адже згадані свободи — мирних зборів і асоціацій — звичайно, тісно пов'язані в реальному державно-політичному житті. У Конституції України вони зафіксовані відповідно у статтях 36 і 39, що також є традиційним з позицій конституційного права. Роз'єднання відповідних прав у Конституції дає змогу докладніше регламентувати їх. Зокрема, класичне право на свободу асоціацій (об'єднань) досить конкретно визначено у статтях 36 і 37 Основного Закону. За своїм обсягом ці статті є чи не найбільшими у розділі II Конституції.
Завершуючи аналіз питань співвіднесеності Конституції України і міжнародних документів про права людини, зазначимо, що всі вони визначають юридичні гарантії прав і свобод. Поза їх текстами здебільшого залишилися декларації гарантій, які були "родовою ознакою" так званих соціалістичних конституцій. Частину сприйнятих юридичних гарантій сформульовано як права.
Найзагальнішою юридичною гарантією прав і свобод є право на судовий захист. У ст. 55 Конституції України записано, що "права і свободи людини і громадянина захищаються судом". Про право на судовий захист йдеться, зокрема, у ст. 8 Загальної декларації і в ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. До юридичних гарантій прав і свобод віднесено так звані процесуальні гарантії. В науці конституційного права їх іноді визначають як права людини в досудовому і судовому процесах. Серед міжнародних документів найдокладнішою щодо процесуальних гарантій можна вважати Європейську конвенцію про права людини і основні свободи з протоколами до неї. Серед конституційних приписів відповідного змісту можна виділити положення ст. 29 Основного Закону, де йдеться про особисту недоторканність. Ці положення сформульовано в дусі знайомої світовому конституціоналізмові ще з XVII ст. демократичної процедури "хабеас корпус"5.
У теорії і практиці включення статей Загальної декларації прав людини ООН 1948 р. до Основного Закону виникло питання, якою мірою нова Конституція України рецептувала у своєму тексті відповідні положення цього важливого міжнародного документа.
У процесі розробки нової Конституції України після проголошення незалежності нашої держави одразу виникло концептуальне питання: якій моделі закріплення положень Декларації надати перевагу — типовій, відповідно до якої весь текст Декларації повинен увійти до змісту розділу II Конституції України, чи примірній, відповідно до якої положення Загальної декларації можна враховувати, виходячи з особливостей певного історичного етапу розбудови держави.
За основу закріплення прав людини в Конституції України 1996 р. взято другий варіант моделі - примірний. Про це свідчить зміст розділу II "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина», до якого включено відповідні статті, в яких переважно відображається зміст основних положень щодо прав людини, закріплених у Загальній декларації.
Можна зробити висновок про те, що конкретні статті Декларації використано у Конституції по-різному: текстуально, вужче за змістом, ширше за змістом, семантично, взагалі не згадано, у повній логічній послідовності, нарешті, відповідно чи не відповідно до системи прав і свобод людини, запровадженої Конституції України. Зрештою, важливим є питання щодо гарантії прав і свобод людини. Наприклад, у статтях розділу ІІ. Конституції України є певна текстуальна тотожність із відповідними статтями Декларації. Можна порівняти тексти 21, 27, 35 та інших статей Конституції, які тотожні зі статтями 1, 3 та 18 Декларації.
Нарешті, у Загальній декларації прав людини не містяться гарантії додержання прав людини.

2. СИСТЕМА ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ

З прийняттям нової Конституції України питання про місце основних прав, свобод та обов'язків людини і громадянина, про основи взаємовідносин держави та її органів з індивідами було вирішено в дусі часу.
Усі колишні радянські конституції законодавчо закріплювали примат держави над особою, бо вважалося, що саме держава визначає обсяг прав та обов'язків людини. Особливо це виявилося у першій Конституції Української СРР 1919 р. Становище не змінилося і після 1948 р., коли ООН прийняла Загальну декларацію прав людини, хоч вона й мала тоді лише рекомендаційний характер, і після 1966 р., коли положення Загальної декларації було визнано міжнародними правовими нормами. Навіть Конституція УРСР 1978 р. не змінила практику вторинності прав і свобод особи, хоч і закріпила в Основному Законі розділ про них після розділу І Конституції.

Нова Конституція України значно розширила обсяг прав і свобод людини та громадянина, практично включила до неї основні права і свободи, закладеш у Загальній декларації прав людини. При цьому було визнано примат прав і свобод людини над державою.
Структурно розділ про права, свободи й обов'язки людини і громадянина розміщено одразу після розділу І Конституції "Загальні засади".
Безумовно, розділ містить багато статей, яких немає у попередніх конституціях. Ці статті не є новими, створеними розробниками конституції. Всі вони запозичені з авторитетних джерел: французької Декларації прав людини і громадянина від 26 серпня 1789 р., Загальної декларації прав людини ООН від 10 грудня 1948 р., Декларації прав і свобод людини, яку було прийнято з'їздом народних депутатів СРСР 5 вересня 1991 р.
Це стосується і норм, які закріплюють положення про те, що люди народжуються і залишаються вільними та рівними у правах (ст. 1 французької Декларації; ст. 1 Декларації ООН, ст. 1 Союзної декларації, ст. 21 Конституції України), а також принципи примату природних і невід'ємних прав людини (ст. 2 французької Декларації і ст. 22 Конституції), дозволеності робити все, що не заборонено законом (ст. 5 Декларації та статті 19 і 33 Конституції), недоторканності особи (ст. 7 Декларації та ст. 29 Конституції), презумпції невинуватості (ст. 9 Декларації та ст. 62 Конституції), свободи вираження думки й слова.
Проте, за всієї важливості закріплення прав і свобод людини відповідно до міжнародних стандартів, найважливішим, безумовно, є визначення механізму реалізації прав і свобод людини, закріплення їх дійсних гарантій захисту.
Наука конституційного права, на жаль, не має теоретичного обґрунтування того, яким має бути конституційно-правовий механізм захисту людиною своїх прав. Зазвичай, поняття "механізм" розкривається як система правових засобів. Метою цих засобів є захист прав людини, потреба в такому захисті виникає при вчиненні певного правового правопорушення чи об'єктивно-протиправного діяння. Такі юридичні факти зумовлюють виникнення охоронного суб'єктивного права, яке в юридичній науці називається домаганням і реалізується у рамках правоохоронних відносин, що виникають або можуть виникнути із передбачених законом конфліктних ситуацій, що перешкоджають здійсненню регулятивних правовідносин6.
Право на захист — це матеріальне суб'єктивне право правоохоронного характеру, що виникло в момент порушення регулятивного суб'єктивного права на боці потерпілого.
Щодо рис правоохоронних відносин. По-перше, право на захист означає можливість вдатися у необхідних випадках до примусової сили держави, тобто суб'єктом правоохоронних відносин, як правило, має бути державний орган, без якого такий примус неможливий. Тому контрагентами цих правовідносин, з одного боку, є носій права на захист, а з іншого — державний орган влади. По-друге, цей державний орган повинен діяти не довільно, а на підставі правовстановлювальної функції держави, яка дістає конкретне вираження у відповідному нормативно-правовому акті. По-третє, властивістю правоохоронних відносин є те, що на їх основі складаються відповідні процесуальні відносини, які опосередковують порядок, процедуру застосування державно-правових заходів юридичної відповідальності та захисту.

Отже, юридичний механізм захисту людиною своїх прав — це динамічний взаємозв'язок носія права на захист та відповідного державного органу, що здійснюється у процесуальному режимі реалізації правоохоронних відносин з метою захисту суб'єктивного права.
Конституційно-правовий механізм захисту людиною своїх прав — це система влади держави, функцією якої є захист прав людини; процедури такого захисти, а також конституційне право людини на захист, яке реалізується з допомогою держави і за цією процедурою7.
Гарантії основних прав і свобод людини та громадянина становлять систему норм, принципів, умов і вимог, які у сукупності забезпечують додержання прав і свобод та законних інтересів особи.
Як свідчить міжнародний досвід, ефективність гарантій основних прав і свобод людини залежить від рівня розвитку правових принципів та інститутів демократії, стану економіки, засобів розподілу життєвих благ, правотворчої атмосфери в суспільстві, рівня правового виховання і культури населення, ступеня суспільної злагоди, наявності певних елементів у системі функціонування державної влади. До останніх, зокрема, належать: наявність писаної конституції, чинність якої не може бути призупинено довільно, та жорсткої процедури її формальної дії; надійне законодавче забезпечення користування правами і свободами (прикметно, що у ст. 16 французької Декларації прав людини зазначено: "Суспільство, у якому не забезпечено користування правами і не проведено розподіл влади, не має конституції"); визнання владою конституції як джерела цієї влади та умови її легітимності; конституційні гарантії стримування надмірного посилення виконавчої влади; наявність компетентних і ефективно діючих органів представницької влади; закріплення у конституції основних прав і свобод людини, що відповідають міжнародним стандартам; наявність незалежної судової влади у вигляді судів загальної і спеціальної юрисдикції; наявність компетентного, високоефективного та авторитетного органу конституційного контролю.
Система гарантій прав і свобод людини містить передумови економічного, політичного, організаційного та правового характеру, а також захисту прав і свобод. Система гарантій — це умови, засоби й методи, які забезпечують фактичну реалізацію та всебічну охорону прав і свобод особи.

Практична реалізація конституційних прав і свобод забезпечується двома категоріями гарантій. Це, по-перше, загальні гарантії, які охоплюють усю сукупність об'єктивних і суб'єктивних факторів, спрямованих на практичне здійснення прав і свобод громадян, на усунення можливих причин і перешкод щодо їх неповного або неналежного здійснення, на захист прав від порушень. По-друге, це спеціальні (юридичні) гарантії — правові засоби і способи, за допомогою яких реалізуються, охороняються, захищаються права і свободи громадян, усуваються порушення прав і свобод, поновлюються порушені права.
Загальні гарантії прав і свобод можна класифікувати на економічні, політичні та організаційні.
Економічні гарантії конституційних прав і свобод громадян України — це спосіб виробництва; економічний лад суспільства, який має забезпечувати неухильне зростання продуктивних сил на основі визнання й захисту різних форм власності на засоби виробництва; соціально орієнтована ринкова економіка; економічна свобода громадян та їхніх об'єднань у виборі форм і здійсненні підприємницької діяльності.
До політичних гарантій належать: держава — головний організатор здійснення та захисту прав людини; народне волевиявлення, яке здійснюється безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування; право громадян на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення й захисту своїх прав і свобод; право громадян на участь в управлінні державними справами, у референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування; право громадян звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.
Організаційні гарантії — це організаторська діяльність держави та всіх її органів, посадових осіб, громадських організацій зі створення сприятливих умов для реального користування громадянами своїми правами і свободами.

Спеціальні (юридичні) гаранти — це надання державою формальної (юридичної) загальнообов'язковості тим умовам, які необхідні для того, щоб кожна людина могла скористатися своїми конституційними правами і свободами. Юридичні гарантії встановлюються державою в Конституції, нормах поточного законодавства, їхньою метою є реальне забезпечення правовими засобами максимального здійснення, охорони й захисту конституційних прав і свобод громадян. Зокрема, Основний Закон передбачає низку конкретних гарантій, які є переважно традиційними для Конституції і законів України. До них належать:
• право на оскарження у суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів самоврядування, посадових і службових осіб (ст. 55);
• право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної шкоди, що завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю зазначених органів і осіб;
• право знати свої права та обов'язки; закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права й обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом; закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права та обов'язки громадян, але не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є не чинними (ст. 57); гарантується неприпустимість зворотної дії закону; ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визначалися законом як правопорушення (ст. 58);
• право на правову допомогу, яке означає, зокрема, що кожний вільний у виборі захисника своїх прав і що у випадках, передбачених законом, ця допомога надається безплатно (ст. 59);
• принцип необов'язковості виконання явно злочинного розпорядження чи наказу (ст. 60);
• принцип презумпції невинності людини, який означає, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку та встановлено обвинувальним вироком суду, і що ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину (ст. 62);
• гарантія неприпустимості обмеження конституційних прав і свобод означає, що ці права і свободи не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією (ст. 64).8
Призначення цих та інших нормативно-правових гарантій, які містять Конституція і закони України, полягає в тому, щоб забезпечити найсприятливіші умови, за яких закріплений у Конституції України статус людини і громадянина став би юридичним і фактичним соціальним становищем кожної особи. Гарантії, таким чином, є тією ланкою, яка дає змогу здійснити необхідний у правовому статусі громадян перехід від передбаченої в Конституції та в законах України можливості до реальної дійсності.

Для реалізації прав і свобод людини необхідно, зазвичай, щоб особа, по-перше, сама бажала цього, і по-друге, мала певний рівень правового виховання і правової культури. Тому важливою є роль держави у формуванні належної правової свідомості у кожного громадянина. На це, зокрема, звернуто увагу в проекті Концепції державно-правової реформи у сфері захисту прав людини в Україні.
Найважливішими передумовами і водночас елементами захисту прав людини і громадянина в системі гарантій в Україні повинні виступати норми та принципи матеріального і процесуального права, які закріплені у Конституції і які мають бути реалізовані у поточному законодавстві й судовій практиці. До таких норм та принципів, наприклад, належать: принцип, що конституційні права і свободи не можуть бути скасовані, а при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (ст. 22 Конституції); принцип передбачуваності та ясності законів, які приймаються.
Проте основною юридичною гарантією прав і свобод людини є судовий захист. Судова влада здійснюється завдяки конституційному, цивільному, адміністративному та кримінальному судопровадженню. Об'єктом оскарження до суду можуть бути рішення, дії або бездіяльність, внаслідок яких порушено права і свободи громадян чи створено перешкоди для їх здійснення, або на громадянина покладено якісь не передбачені законом обов'язки, або громадянин був незаконно притягнений до будь-якої відповідальності.

В Україні згідно з Конституцією судовий захист прав і свобод покладено на систему судів загальної юрисдикції та спеціалізовані суди (ст. 125 Конституції), а також на Конституційний Суд України (ст. 42 Закону України "Про Конституційний Суд України" від 16 жовтня 1996 р.).
В Україні лише впроваджується система адміністративної юрисдикції, яка відіграє значну роль у механізмі захисту прав людини у багатьох країнах, зокрема у Франції.
Значне місце у механізмі захисту прав і свобод людини належить контролю за додержанням законодавчими, виконавчими та судовими органами положень Конституції про права і свободи людини та громадянина. Такий контроль у світовій конституційній практиці здійснюється у двох формах: у формі звичайної процедури контролю за конституційністю нормативних актів та у вигляді спеціальних процедур, формально-юридичного забезпечення основних прав і свобод. Такими спеціальними засобами захисту конституційних прав громадян є: "конституційна скарга" (ФРН, Австрія), наказ "хабеас корпус" (як у країнах загального права, так і в державах з іншими правовими системами), процедура "ампаро" (Іспанія, ряд країн Латинської Америки).
Перша форма контролю в Україні здійснюється у специфічному вигляді. Згідно зі ст. 147 Конституції України, Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції і дає офіційне тлумачення Конституції і законів України. При цьому захист прав і свобод людини можливий шляхом конституційного звернення чи письмового клопотання до Конституційного Суду України про необхідність офіційного тлумачення Конституції та законів України для забезпечення реалізації чи захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина9.
Спеціальні процедури забезпечення прав і свобод громадян законодавством України не передбачено.
Система органів, які здійснюють нагляд за додержанням прав і свобод людини, включає не лише правові інститути. У багатьох державах є спеціальні служби омбудсмана10, які відповідають за своєчасне й адекватне реагування влади на звернення та скарги громадян. В одних країнах ця служба представлена однією особою (Росія, Польща, Португалія, Велика Британія, Іспанія, Франція, Австрія та ін.), в інших — колегіальними органами (Угорщина та ін.).
Хоч омбудсман, як правило, призначається і звільняється з посади органом законодавчої влади, він розглядається як орган, незалежний від іншої публічної влади у сфері здійснення своєї компетенції.
До повноважень цієї служби належать: розгляд скарг громадянина на порушення його конституційних прав; проведення розслідування за власною ініціативою, якщо є підозра, що дії адміністрації порушують закон або суперечать справедливості й доцільності, чи є факти зловживання владою. Омбудсман зобов'язаний викривати корупцію в діяльності службових осіб, розглядати скарги щодо публічної служби, адміністрації держави, тюремної служби, нерівних можливостей доступу до державної служби. Він має право викликати необхідних осіб, вимагати пред'явлення документів, вести допит будь-якої особи, вимагати від будь-яких осіб співпраці та використовувати їх знання при розслідуванні.
Акти й рішення, які приймає омбудсман, не мають юридичної сили. Омбудсман щорічно представляє доповіді парламенту, і останній приймає відповідні заходи до порушників закону.
Сфера діяльності омбудсмана — це відносини між громадянином і представниками держави (органами, посадовими і службовими особами). До його компетенції не належать справи, в яких громадяни взаємодіють між собою.
Важливою правовою гарантією захисту прав людини є відповідальність за їх порушення. Ефективність цієї гарантії визначається обсягом правового захисту, який є в особи, і тим, як вона вміє користуватися цими правами.
Обсяг правових засобів захисту в сучасний період значно розширено завдяки підключенню до національних, внутрішньодержавних інститутів і органів системи міжнародної юрисдикції. Йдеться про міжнародно-правові гарантії прав людини, які закріплено в універсальних і регіональних міжнародних документах (наприклад, Загальній декларації прав людини, Європейській конвенції із захисту прав людини).
Проте інститут судового захисту прав людини має істотний недолік. Скарги на порушення прав людини зазвичай приймаються до судового розгляду лише після того, як вичерпано інші засоби правового захисту.

В Україні з прийняттям Конституції запроваджено службу омбудсмана. Згідно з ч. 17 ст. 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради України належать: призначення на посаду та звільнення з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; заслуховування щорічних доповідей про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні.
Докладно питання організації і діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини визначено в Законі України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" від 23 грудня 1997 р.11
Згідно з Законом парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції здійснює на постійній основі Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. У своїй діяльності Уповноважений керується Конституцією, законами України та чинними міжнародними договорами, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України.
Сферою застосування Закону є відносини, що виникають при реалізації прав і свобод людини та громадянина між громадянином України, незалежно від місця його перебування, або іноземцем чи особою без громадянства, які перебувають на території України, та органами державної влади, органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями, незалежно від форм власності, та їх посадовими і службовими особами.
Метою парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод людини та громадянина, що його здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, є: захист прав і свобод людини та громадянина, проголошених Конституцією, законами України та міжнародними договорами України; додержання та повага до прав людини і громадянина з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій та їх посадових і службових осіб; запобігання порушенням прав і свобод людини та громадянина або сприяння поновленню порушених прав; сприяння приведенню законодавства України про права і свободи людини та громадянина у відповідність до Конституції України, міжнародних стандартів у цій галузі; поліпшення і подальший розвиток міжнародного співробітництва у галузі захисту прав і свобод людини та громадянина; запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод; сприяння правовій інформованості населення та захист конфіденційної інформації про особу.
Уповноважений Верховної Ради України з прав людини здійснює свою діяльність на підставі даних про порушення прав і свобод людини та громадянина, які отримує за зверненнями громадян України, осіб без громадянства чи їхніх представників, народних депутатів України, а також за власною ініціативою. Уповноважений приймає та розглядає звернення громадян України, іноземців, осіб без громадянства або осіб, які діють в їхніх інтересах, відповідно до Закону України "Про звернення громадян". Такі звернення подаються Уповноваженому протягом року після вчинення порушення прав і свобод людини і громадянина. За виняткових обставин цей строк може бути подовжений Уповноваженим, але не більше ніж до двох років.
При розгляді звернення Уповноважений відкриває провадження у справі про порушення прав і свобод людини і громадянина; роз'яснює заходи, що їх має вжити особа, яка подала звернення, направляє його за належністю в органи, до компетенції яких належить розгляд справи, та контролює розгляд цього звернення, або відмовляє в подальшому розгляді звернення.
Уповноважений не розглядає тих звернень, які розглядають суди, зупиняє вже розпочатий розгляд, якщо заінтересована особа подала позов, заяву або скаргу до суду.
Повідомлення про прийняття звернення до розгляду або про відмову в прийнятті звернення до розгляду надсилається у письмовій формі особі, яка його подала, причому відмова у прийнятті звернення до розгляду має бути вмотивованою.
Відповідно до Закону Уповноважений повинен реагувати на порушення положень Конституції, законів України, міжнародних договорів України стосовно прав і свобод людини і громадянина.
Актами такого реагування є звернення Уповноваженого (конституційне подання та подання до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій, незалежно від форми власності, їх посадових і службових осіб).
Конституційне подання вноситься до Конституційного Суду України з приводу вирішення питання про відповідність Конституції закону України, чинного правового акта Верховної Ради України, акта Президента України та Кабінету Міністрів України, правового акта Автономної Республіки Крим, офіційного тлумачення Конституції та законів України.
Подання Уповноваженого — це акт, який він вносить до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій, незалежно від форми власності, їх посадовим і службовим особам для вжиття відповідних заходів у місячний строк щодо усунення виявлених порушень прав і свобод людини і громадянина.
Конституція України досить чітко визначає систему органів та осіб, які мають захищати права і свободи людини та громадянина. Це Президент України, як гарант прав і свобод людини і громадянина (ст. 102), Верховна Рада України, яка виключно законами визначає права і свободи людини та громадянина, гарантії цих прав і свобод (ч. 1 ст. 22), Кабінет Міністрів України, який повинен вживати заходів щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина (ч. 2 ст. 116), місцеві державні адміністрації на відповідній території, які повинні забезпечувати додержання прав і свобод громадян (ч. 2 ст. 199), підсистема судів загальної юрисдикції та спеціалізованих судів (ст. 125), Конституційний Суд України12; Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (ч. 17 ст. 85 Конституції), прокуратура, адвокатура, інші правоохоронні органи України.

3. МІЖНАРОДНІ МЕХАНІЗМИ ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ

Громадянське суспільство формується в процесі перетворення підданих на громадян, тобто на таких членів спільноти мешканців даної держави, які відчули почуття власної гідності та спромоглися робити політичний вибір, спираючись на чітке розуміння того, з чого складаються їхні природні права. Це формування розпочинається одночасно з перетворенням етнічного союзу на суверенний народ, який усвідомлює себе як націю. Народ - це той, чия правосвідомість піднялася до розуміння нагальної потреби визнання і здійснення природних і невід'ємних прав людини і громадянина, з одного боку. І підпорядкування собі державних владних органів - з другого, оскільки тільки суверенний народ є законним джерелом влади.13
Свобода полягає в тому, щоб перетворити державу з організації, яка стоїть над суспільством, на організацію, яка суспільству підпорядкована. З цього приводу влучно висловився Г. Померанці «Слово «нація» визначило перехід від вірності королю до суверенітету народу. Нація - це піддані короля, які усвідомили себе сувереном».
Епоха Відродження пробудила в людях громадянські почуття через усвідомлення своїх природних прав. Аналіз юридичних норм, заснованих на природній сутності людини, дозволяє виділити два види таких норм. Перший вид складають норми, зумовлені фізичними якостями і потребами людини, тобто норми, які регулюють відносини між людьми щодо продовження роду: шлюбні стосунки, батьківське піклування про дітей тощо. Другий вид об'єднує норми та принципи, зумовлені Інтелектуальними якостями людини. розумінням таких понять, як добро і зло, свобода і рабство, справедливість і несправедливість, правда й неправда. Велика Французька революція (XVIII ст.) назвала природним правом людини і громадянина право на «свободу робити все, що не завдає шкоди іншому». Свобода є передумовою гідного людського існування. Це, насамперед, свобода від безпідставного арешту, свобода від тортур, свобода вибору місця проживання, свобода слова.
Виняткове значення свободи слова влучно сформулював англійський драматург Р. Шерідан у відомому афоризмі: «Свобода преси - єдина з громадянських свобод, яка здатна гарантувати всі останні». Свобода слова — досить небезпечне, але конче потрібне демократичній державі право людини. «Держава може дійти сум'яття, — писав французький консервативний політик де Бональд, — внаслідок того, що пишуть часописи, але вона може загинути внаслідок того, про що вони мовчать».
Найважливішим з природних прав людини є право на життя. Це природне право людини передусім містить принципи, які забезпечують фізичне існування людини і людства в цілому, тобто право на мир. Декларація про право народів на мир була схвалена Генеральною Асамблеєю ООН 12 листопада 1984 р.14: «...Генасамблея... переконана у тому, що життя без війни слугуватиме основою... повного здійснення прав і свобод людини.., що з ядерну епоху встановлення міцного миру на Землі є щонайпершою умовою збереження цивілізації, людства і його існування...». Сучасні держави закріплюють право на мир у своїх конституціях - правових актах найвищої правової сили. Так, Основний Закон ФРН у преамбулі та в ч. 2 ст. 1 «...визнає непорушні і невід'ємні права людини як основу кожного людського співтовариства, миру і справедливості в усьому світі»; в ч. 1 ст. 26 забороняє дії, «...здатні порушити мирне спільне життя народів». Підготовку агресивної війни Основний Закон ФРН проголошує антиконституційною дією. Згідно зі ст. 1 і своєї Конституції «Італія відкидає війну як посягання на свободу інших народів і як засіб вирішення міжнародних конфліктів...». Стаття 9 чинної Конституції Японії проголошує: «Щиро прагнучи міжнародного миру, заснованого на справедливості й порядку, японський народ на вічні часи відмовляється від війни як суверенного права нації, а також від загрози або застосування сили як заходу вирішення міжнародних спорів». У ст. 18 Конституції України висловлюється прагнення нашого народу до миру в такій формі: «Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства...».
Сучасне розуміння права на життя передбачає скасування смертної кари. Від смертної кари відмовились або не застосовують її фактично понад 80 держав світу. До них належать 13 штатів США, деякі країни Латинської Америки (Венесуела, Коста-Ріка, Бразилія, Мексика, Колумбія), 40 держав-членів Ради Європи. Згідно зі ст. 1 шостого протоколу Європейської конвенції з прав людини: «Смертна кара скасовується. Жодна людина не може бути засуджена до такого покарання або страчена». «Держава може передбачити у своєму законодавстві смертну кару за діяння, вчинені під час війни або у період неминучої загрози війни...» (ст. 2). У той же час ст. 2 згаданої конвенції передбачає, що позбавлення життя не розглядається як порушення цієї статті, коли воно є наслідком неминучості застосування сили: а) для захисту будь-якої людини від незаконного насильства; б) для здійснення законного арешту або запобігання втечі людини, що законно перебуває під вартою; в) у діях, законно вчинених з метою придушення бунту або заколоту.
Загальна декларація прав людини 1948 р. серед невід'ємних природних прав людини називає також право приватної власності: «Кожна людина має право володіти майном як одноособово, так і спільно з іншими. Ніхто не може бути безпідставно позбавлений свого майна» (п. 1 ст. 1.7). Право приватної власності визнається у конституціях майже всіх сучасних держав. Так, ст. 42 Конституції Італійської Республіки проголошує: «Приватна власність визнається і гарантується законом, який визначає засоби її надбання і використання, а також її межі з метою забезпечення її соціальної функції і доступності для всіх». Дійсно, хіба не є природним право тих, хто чесно працює, володіти як своєю власністю засобами праці, включаючи землю, так само, як і плодами своєї праці. Без такого права, закріпленого і гарантованого конституцією, людина не може почувати себе господарем і, насамперед, господарем самого себе, тобто бути дійсно вільною людиною.
Приватна власність бере свій початок ще за античності. Це не конкретно-класове, а позачасове юридичне поняття, про що свідчить висловлювання Ж.-Ж. Руссо: «Той, хто перший вбив кіл у землю і сказав: «Це моє» - був справжнім засновником громадянського суспільства». Експлуатація починається не з приватної власності, а з часу, коли вона поєднується з рабською, кріпацькою чи найманою працею, яка дозволяє привласнення додаткового продукту. Якщо цього немає, приватна власність стає найважливішим параметром економічної свободи людини і громадянина, отже, й політичної свободи, без якої сучасне громадянське суспільство неможливе. Зрозуміло, що для реалізації такої економічної свободи потрібна нормально функціонуюча економіка, тобто така, де всі учасники виробничих відносин рівноправні і мають змогу реалізовувати свої здібності у конкурентній боротьбі.
Право приватної власності довгий час було основним об'єктом нападок радянських науковців, а її скасування провадилося владними структурами під знаменитим гаслом: «Експропріюй експропріаторів!» або більш відвертим - «Грабуй награбоване!». Націоналізація землі, промисловості, включаючи не тільки підприємства важкої промисловості, а й малі та середні підприємства, сприяла зосередженню в руках держави знарядь і засобів виробництва. Всеосяжна державна власність - економічна основа тоталітарної держави, скасування приватної власності позбавило працівників і підприємців найбільш ефективного стимулу до сумлінної праці, до виявлення особистої ініціативи.
Більшість постсоціалістичних держав включила до своїх конституцій статті, що захищають свободу підприємництва і право приватної власності. Так, ст. 41 Конституції України проголошує: «Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом... Право приватної власності є непорушним.
Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності... та за умови попереднього й повного відшкодування їх вартості».
Володіння, користування і розпорядження приватною власністю можуть бути ефективно реалізовані лише за умов свободи підприємницької діяльності й ринку. Тому деякі конституції закріплюють і ці свободи у додаток до права приватної власності15.
Права, які держава надає громадянам шляхом видання конституцій та інших нормативних і законодавчих актів, можуть бути скасовані державною владою. Але щодо природних прав людини, демократичні держави визнають їх невід'ємність. Так, ст. 22 Конституції України закріпила принцип: конституційні права і свободи ... не можуть бути скасовані.
Таким чином, стосовно природних прав доходимо висновку, що природа наділяє людину певними невід'ємними фундаментальними правами, які можуть бути протиставлені уряду, але мають ним же охоронятися; права людини - основоположні умови гідного людського існування. Термін «невід'ємні фундаментальні права» засновує підвалини національних конституцій. Це означає, що в ієрархії правових норм дані норми мають вищу юридичну силу, а інші, - що мають той самий предмет регулювання, повинні відповідати положенням Концептуальних конституційних норм. Проте як міжнародні документи з питань прав людини, так і національні конституції не встановлюють ані повного переліку невід'ємних прав людини, ані ієрархії норм із точки зору їхньої юридичної сили. «Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними», - говорить ст. 22 Конституції України 1996 р. Декларація незалежності США стверджує, що права на життя» свободу і прагнення щастя належать до категорії невід'ємних прав людини. Водночас Декларація визнає, що крім згаданих трьох прав існують інші - природні невід'ємні права людини.
З еволюцією історичних перетворень у розвитку суспільства каталог прав людини поступово ширився і згодом виникла потреба включення поширеного переліку прав до міжнародних актів й національних конституцій.
Економічні, соціальні та культурні права. З достовірних джерел відомо, що конституційні документи XVIII- XIX ст. проголошували, насамперед, так звані класичні, тобто громадянські й політичні права. Але навіть за цих часів деякі видатні економісти і філософи вважали, що громадяни мають право сподіватися зусиль з боку державних органів, спрямованих на покращення їх життєвих умов. Так, філософи-просвітники згаданого періоду наводили аргументи на користь того, що набуло пізніше назви «соціально-економічних прав»: Жак Тюрго писав про право на працю, Джок Адамс і Гракх Бабеф - про право на освіту, а Томас Пейн - про право на пенсію за віком.
Заснована у 1919 р. Міжнародна організація праці з допомогою конвенцій і рекомендацій визначає міжнародні стандарти щодо праці й захисту працівників. Деякі соціальні та економічні права містилися у Конституції Мексики 1917 р., Конституції УРСР 19І9 р.16, Конституції Німеччини 1919 р. З огляду на наведеш факти не можна погодитися з твердженням, що каталог прав людини доповнився економічними, соціальними та культурними правами лише з середини XX ст. Це сталося значно раніше, і каталог прав людини доповнювався соціально-економічними правами повільно, крок за кроком, з початку XX ст.
Загальна декларація прав людини (10.12.1948р.) містила громадянські, політичні, економічні та соціальні права. У ході опрацювання обов'язкової до виконання Хартії з прав людини більшість держав погодилася з тим, що для трансформації міжнародно визнаних норм у національне право, достатнім є прийняття відповідного законодавчого акту; для реалізації соціальних і економічних прав потрібно дійти відповідного рівня економічного розвитку. Саме тому Міжнародний пакт про громадянські й політичні права однозначно встановлює як повинність кожної держави виконувати взяті на себе обов'язки: «Кожна держава-сторона цього пакту зобов'язується поважати і забезпечувати всім особам, які перебувають у межах її території та під її юрисдикцією, права, що визнаються в цьому пакті...» (ст. 2).
Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права формулюється як побажання, як завдання на майбутнє: «Кожна держава, що бере участь у цьому Пакті, зобов'язується в індивідуальному порядку і в порядку міжнародної допомоги та співробітництва, зокрема в економічній і технічній галузях, вжити у максимальних межах заходів щодо забезпечення поступового повного здійснення прав, що визнаються в цьому Пакті, усіма належними способами, включаючи, зокрема, вжиття законодавчих заходів» (ст. 2). І все ж таки органічний зв'язок між класичними політичними та економічними, соціальними та культурними правами очевидний. Особа, яка, наприклад, не має відповідних елементарних знань, не може скористатися своїми політичними правами згідно зі своїми інтересами. У той самий час відсутність свободи і рівності перед законом не може дати гарантії життя, гідного людини. Саме тому Віденська декларація, прийнята на Всесвітній конференції з прав людини у 1993 р. встановила: «Усі права людини універсальні, неподільні, взаємозалежні та взаємозв'язані. Міжнародне співтовариство повинно ставитися до прав людини глобально на справедливій і рівній основі... держави, незалежно від їхніх політичних, економічних і культурних систем, зобов'язані заохочувати і захищати права людини і основні свободи».
«Сутність права, - писав відомий російський філософ В. С. Соловйов, - полягає у рівновазі двох моральних інтересів - особистої свободи і спільного блага». У разі конфлікту цих інтересів їх гармонію, рівновагу може відновити спеціально заснований державний орган - суд. Фундаментальні права людини мають передумовою свого існування, з одного боку, державу, яка їх гарантує і захищає, з іншого - протистояння саме цієї держави основним правам. Суспільство втілюється у державі. Тому додержання інтересів суспільного блага потрібно враховувати у процесі виправдовування основних прав. Держава має захищати свободу індивіда за умов гарантування достатнього захисту суспільних інтересів. Для реалізації прав людини потрібні не тільки міжнародне визнані й закріплені конституцією правові норми, а й відповідні державні та міжнародні механізми і процедури захисту прав людини і громадянина, а також можливість захисту прав від свого імені в дійсно незалежному суді або в іншій державній чи міжнародній інстанції. До таких механізмів належить, насамперед, суд. «Кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами у разі порушення її основних прав, наданих їй конституцією і законом», - проголошує ст. 8 Загальної декларації прав людини. Система судових органів і порядок їх функціонування визначаються національним правом кожної держави. Національні системи судових органів об'єднуються у дві основні групи.
1. Континентально-європейська система (Австрія, Італія, Німеччина, Франція та ін.). У країнах цієї групи діють загальногромадянські суди, що розглядають позови про порушення прав громадян іншими громадянами, а також адміністративні суди, що розглядають позови про порушення прав людини державою, її органами чи посадовими особами.
Судова влада, з огляду на ст. 66 Конституції Франції, стоїть на сторожі особистої свободи громадянина. Стаття 66 означає, що судова влада не тільки правочинна припиняти посягання на особисту свободу, а й вказує на те, що будь-який захід державних органів, які обмежують свободу, підконтрольні суду. Це положення Конституції підтверджує ст. 136 КПК Франції, абзац 3 якої встановлює: «У всіх випадках посягання на свободу особи справа ніколи не може бути порушена адміністративними органами - це виключна компетенція судів загальногромадянських».
Адміністративна юстиція - окрема гілка судової влади, завданням якої є вирішення адміністративних спорів, тобто конфліктів між фізичними й юридичними особами, з одного боку, та органами й посадовими особами публічної адміністрації - з іншого. У разі порушення такими актами закону їх або скасовують, або зобов'язують ці чи вищі органи внести необхідні поправки або зміни.
У Франції та Італії суд, який очолює систему адміністративної юстиції, називається Державною радою. Система адміністративних судів Німеччини включає три інстанції; адміністративний суд - перша інстанція; Земельний вищий адміністративний суд - апеляційна інстанція; Федеральний адміністративний суд - касаційна інстанція.
2. Англосаксонська система (Великобританія, Австралія, США, Індія та ін.) не передбачає виділення окремої адміністративної юстиції. Усі позови розглядають суди загальної компетенції. Створені нещодавно Претензійний і Податковий спеціалізовані суди підконтрольні судам загальної юрисдикції, які здійснюють безпосередній контроль за законністю адміністративних актів із допомогою судових наказів. Судовий наказ, що зобов'язує посадову особу виконати дію чи видати акт, укладення якого входить до її компетенції, називають мандамус; судовий наказ, який забороняє певні дії посадовій особі, називають інджанкш.
Суд - остання «фортеця» громадянина, який обстоює свої права і свободи. На жаль, за сучасних часів у судовій практиці України трапляються досить часті випадки відмови посадових осіб (і республіканського, і місцевого рівня) від виконання судових рішень, що набули чинності. Це свідчить про те, що судова влада держави ще не набула належної сили й авторитету. Позбавити країну від самодурів-можновладців міг би закон, який встановив би кримінальну відповідальність за невиконання судових рішень. Якщо не домогтися безумовного, чіткого виконання судових рішень, не будуть виконані обов'язки, які взяла на себе Україна, що ратифікувала Пакти з прав людини 1966 р. і стала повноправним членом Ради Європи.
Уповноважений з прав людини (омбудсмен). Інститут уповноважених з прав людини сформувався у Скандинавських країнах наприкінці XIX ст. Практика підтвердила ефективність цього інституту. Більшість демократичних держав доповнила цим інститутом існуючі механізми захисту прав людини. У Швеції, Норвегії, Фінляндії, де вік був заснований, уповноважений з прав людини називається омбудсмен, в Іспанії - народний захисник, у Португалії - гарант справедливості, у Великобританії - парламентський комісар з прав людини, в Україні - уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Призначений на посаду рішенням парламенту, уповноважений з прав людини є незалежним від уряду, виконавчої і судової влади. Звичайно, до його повноважень входить розслідування будь-яких протизаконних дій і зловживань виконавчою владою та її посадовими особами. Розслідування провадяться як з власної ініціативи уповноваженого, так і на підставі скарг громадян. Він не має повноважень приймати обов'язкові для виконавчої влади рішення стосовно поновлення порушених прав і відшкодування збитків. Але його рекомендації щодо вжиття заходів з метою захисту прав і свобод людини, як правило, враховуються виконавчою владою.
Сучасне міжнародне право розглядає права людини як природні і невід'ємні. Тобто права людини не є дарунком держави. Визнається, що сфера захисту прав людини не є виключною компетенцією держави. Міжнародне співтовариство вживає усіх заходів для запобігання і ліквідації порушень прав людини в тій чи іншій державі. Склалися й існують міжнародно-правові засоби і способи контролю за дотриманням прав людини. Створений спеціальний міжнародний механізм захисту прав людини - спеціальні міжнародні органи, які мають компетенцію розглядати випадки порушення прав людини у державах. Серед них можна назвати кілька найавторитетніших:
Комісія ООН з прав людини - функціональна комісія Економічної і соціальної ради (ЕКОСОР)ООН, складається з 53 представників держав—членів ООН. В її рамках діють різні робочі групи, спеціальні доповідачі з питань прав людини. Серед функцій Комісії треба зазначити проведення досліджень, подання рекомендацій ЕКОСОР. Комісія сприяє кодифікації і прогресивному розвитку міжнародного права в галузі прав людини, готуючи проекти міжнародних декларацій, угод та інших документів. Під егідою Комісії діє процедура розгляду приватних скарг на підставі резолюції ЕКОСОР 1503 від 27 травня 1970 р., яка є універсальною і не залежить від згоди держави, до неї може звернутися громадянин з будь-якої держави.
На підставі Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р. і Факультативного протоколу до нього працює Комітет з прав людини, який складається з 18 експертів. У Комітеті розглядаються індивідуальні скарги на порушення передбачених у пакті прав з держав, що ратифікували Факультативний протокол. Отримавши скаргу, Комітет доводить цей факт до відома держави-порушника, яка має протягом 6 місяців надати письмові пояснення щодо порушення і заходів, що будуть вжиті для відновлення прав.
Європейський суд з прав людини був створений відповідно до Європейської конвенції про захист прав і основних свобод 1950 р., укладеної в рамках Ради Європи. З набранням чинності у 1998 р. Протоколу № 11 до Конвенції відбулося реформування первісно створеного механізму розгляду індивідуальних скарг з метою спрощення і підвищення ефективності. Конвенція передбачає процедуру подання скарги і умови неприйнятності скарг: анонімність; оскарження порушень прав, не зазначених у Конвенції; розглядання цієї ж скарги в Іншій процедурі міжнародного розгляду; не використані усі внутрішньодержавні засоби правового захисту; пропуск 6-ти місячного терміну після дати прийняття остаточного внутрішньодержавного рішення по справі. Рішення Суду є обов'язковими для держави. За виконанням рішень слідкує Комітет міністрів Ради Європи.
Відповідно до Міжнародної конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації діє Комітет з ліквідації расової дискримінації (18 експертів), Конвенції про права дитини - Комітет з прав дитини (10 експертів), Конвенції проти тортур й інших жорстоких, нелюдських і таких, що принижують гідність, видів поводження - Комітет проти тортур (10 експертів) тощо. Усі ці комітети створені для аналізу здійснення відповідних конвенцій. Вони отримують і розглядають доповіді про законодавчі, судові та інші заходи, що вживаються державами-учасниками з метою виконання їх зобов'язань за конвенціями.

ВИСНОВКИ

У Конституції України можна знайти положення, яких немає у міжнародних документах про права людини. Це зумовлено насамперед тим, що вони мають різне регламентне призначення. З іншого боку, міжнародні документи про права людини загального характеру (саме з них складається Міжнародна хартія прав людини) визначають загальні стандарти у відповідній сфері. Тому їх положення сформульовані у загальній формі, без юридичної конкретики. І хоч у такий само спосіб характеризуються норми конституцій, рівень узагальненості у міжнародних норм об'єктивно вищий. До того ж у нашому Основному Законі акцентовано на прямій дії його норм, що також позначається на формальних ознаках останніх.
У деяких випадках відсутність у міжнародних документах про права людини положень, які були б аналогами тим, що наявні в Конституції України, пояснюється, на нашу думку, дією фактора часу. Сказане стосується конституційного закріплення окремих так званих прав останньої генерації. До таких віднесено, зокрема, право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, зафіксоване у ст. 50 Основного Закону. Такого права немає в текстах головних міжнародних документів. Водночас зауважимо, що, коментуючи наш офіційний конституційний проект, дехто із зарубіжних експертів звертав увагу на нереальний характер сформульованого як імператив права особи на відшкодування шкоди, завданої порушенням щойно зазначеного права. На думку цих експертів, фіксація на конституційному рівні права на таке відшкодування може створити великі складнощі для різноманітної економічної діяльності.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Звернення Президента України Л. Кучми з нагоди підписання Указу «Про винесення на всенародне обговорення проекту Закону «Про внесення змін до Конституції України», Київ, 2003; С. 4-6.
2. Закон про тимчасовий державний устрій України. Конституційні акти України. 1917 – 1920. Невідомі конституції України // Філософська і соціологічна думка, 1992; № 1; С. 84 – 86
3. Рішення Конституційного Суду України у справі про набуття чинності Конституцією України від 3 жовтня 1997 р. за № 4- зп, справа № 18/183-97 // Конституційний Суд України. Рішення. Висновки, 1997 – 2001, Кн.. 1., Київ, 2001; С. 39-46
4. Кравченко В. В. Конституційне право України. У визначеннях та схемах. Навчальний посібник, Київ: Атіка, 2002; 192 с.
5. Конституційне право України, Київ, 2000; С. 104.
6. Столыпин П. А. Речи в Государственной думе и в Государственном Совете 1906 – 1911 г.г. / Под. Ред. Ю. Т. Фельштинского. – Изд-во «Эрмитаж», США, 1990. С. 35 – 36
7. Фрицький О. Ф. Конституційне право України: Підручник, Київ: Юрінком Інтер, 2004, 2-е вид., перероб. та допов. – 510 с
8. Голос України, 2004, 16 січня

1 Конституційне право України: Підручник / За ред. В. Ф. Погорілка. -С. 215-216.

2 Докладніше див.: Гараджаєв О. Я. Конституційні права і свободи людини і громадянина в країнах Співдружності Незалежних Держав і міжнародно-правові стандарти (на матеріалах України, Росії, Азербайджану): Автореф. дис.... канд. юрид. наук. - Одеса, 1998. - С. 13-15.

3 Конституции буржуазных государств. - М.: Юрид. лит., 1976.198
4 Конституції нових держав Європи та Азії. — К: УЇІФ; Право, 1996. — С. 331.

5 Конституційне право України: Підручник /За ред.. В. Ф.Погорілка. – К., 2002. – с. 218-222.
6 Мотьвиловка Е. Я. Теория регулятивного и охранительного права. – Воронеж, 1990, с. 54.
7 Докладніше див.: Конституційне право України / За ред. В. Ф. Погорілка. - К.: Наукова думка, 2002. - С. 205-206.

8 Конституційне право України: Підручник, Київ: Хрінком Інтер, 2004, с. 187.
9 Ч. 1 ст. 42 Закону України "Про Конституційний Суд України".
10 Походить від королівського уповноваженого в Швеції XVII ст.
11 Закон України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" від 23 грудня 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 20. - Ст. 99.

12(ст. 147 Конституції і ст. 42 Закону України "Про Конституційний Суд України" .
13 Конституційне право зарубіжних країн: Навчальний посібник, Київ: Хрінком Інтер, 2004; с. 77-83.
14 Резолюція 39/11.
15 Див.: ст. 49 Конституції Хорватії; ст. 42 Конституції України.

16 ст. 27 «…повна, всебічна і безплатна освіта»,
ст. 28 «Хто не працює - той не їсть»

Скачати реферат:
Скачать этот файл (sistema-zaxistu-prav-lyudini.doc)sistema-zaxistu-prav-lyudini.doc177 Kb
 
загрузка...