Нові реферати

Реферати, контрольні, курсові регулярно поповнюються новими роботами. Хочете знати які роботи були додані в базу? Підпишіться на розсилку!



Списки нових рефератів, висилатимуться на вашу електронну адресу!

загрузка...

Авторизация



загрузка...
Як скачати реферат?
Послуга «Реферат за SMS»
Унікальна можливість отримати готову (оформлену) курсову, контрольну роботу зі всіма необхідними для даної роботи елементами: таблиці, схеми, графіки, малюнки, формули, розрахунки, практичний матеріал!

Для отримання послуги:

Скористайтеся формою від компанії «СМС Биллинг Украина» та відправте 1 SMS зі свого мобільного телефону. У відповідь, Вам прийде SMS-повідомлення, в якому буде вказано код доступу. Введіть код доступу на сайті та натисніть кнопку «Ввести». Вам буде відкритий доступ для завантаження роботи.

Вартість SMS: 15 грн. з урахуванням ПДВ.

Увага! Всі роботи індивідуальні, виконані на замовлення за допомогою підручників, посібників, додаткових матеріалів та перевірені викладачами!

Також є багато рефератів, які доступні для безкоштовного скачування, в цьому випадку, щоб скачати роботу Вам потрібно тільки зареєструватися на сайті.

Техподдержка сайта: sher@referat-ukr.com

Профілактика злочинів. Покарання - ознаки покарання. Амністії
Українські реферати - Криміналістика
Автор: ШЕР (реферати, курсові роботи)   

Профілактика злочинів. Покарання - ознаки покарання. Амністії

ЗМІСТ

Вступ
1. Кримінальна політика і профілактика злочинів
2. Справедливе покарання за вчинений злочин як один із засобів боротьби із злочинністю
3. Амністії: позитивні та негативні сторони
Висновок
Список використаної літератури

ВСТУП

Злочинність — це деяка стійка єдність, цілісне в певному значенні утворення. Поняття ж цілісності в сучасній науці є підґрунтям системно-структурного підходу до вивчення об'єктів і явищ навколишньої дійсності. Багато з них завжди можна уявити у вигляді комплексу взаємопов'язаних елементів, які утворюють певну цілісність. Системний підхід може бути застосований і до вивчення злочинності.
Злочинність розглядається як порівняно самостійна, динамічна, ймовірна соціальна система, елементами якої є конкретні злочини, а також окремі види злочинів, об'єднані в однорідні групи. Специфічний зв'язок цих елементів створює вже не просту сумарну сукупність, а якісно інше за своїм змістом явище — злочинність.
Злочин завжди вчиняється конкретною особою; він — явище (подія) одиничне, яке несе на собі відбиток індивідуальності. Існуюча в суспільстві злочинність і окремі види (групи) злочинів — це явища, що відображають одну із сторін поняття суспільного організму, визначеного наперед соціальними умовами життя суспільства; це відносно масові категорії, що характеризуються статистичними закономірностями. У злочинності проявляється не індивідуальна воля, а дія суспільних закономірностей.
Злочин (одиничне) проявляється в особливому (в певних видах злочинів) і загальному. В свою чергу злочинність (загальне) включає в себе окремі види злочинів (особливе) і конкретні злочини (окреме). Злочинність відображає найбільш істотні риси окремих злочинів, абстрагуючись від випадкових і індивідуальних ознак, що мають значення для конкретних злочинів. Вона як категорія загального вказує на стійкий, істотний, повторюваний зв'язок явищ, які не можна розкрити навіть при найретельнішому аналізі конкретних злочинів, хоча останні є більш глибокими за внутрішнім змістом і «багатшими» різного роду окремими нюансам.

1. Кримінальна політика і профілактика злочинів   

Профілактика злочинності — це багаторівнева система державних та громадських заходів, спрямованих на усунення, послаблення чи нейтралізацію причин та умов злочинності. Зазначені питання актуальні й для Харківського регіону, де спостерігається досить високий рівень злочинності, в тому числі й серед неповнолітніх.
Значний обсяг роботи запобігання злочинності виконують органи внутрішніх справ. Їх особлива роль у цій справі обумовлена широкою компетенцією, значним обсягом повноважень щодо здійснення оперативно-розшукової, адміністративно-юрисдикційної, кримінально-процесуальної та інших видів діяльності у боротьбі з правопорушеннями та основною масою злочинів, наявністю у структурі різних служб та підрозділів, включаючи такі, що спеціалізуються на кримінологічній профілактиці, та деякими іншими факторами.
Місце та роль прокуратури серед суб’єктів профілактики злочинності визначається насамперед її статусом як єдиної централізованої системи органів, які здійснюють нагляд за виконанням діючих на території України законів. Попередженню злочинів сприяє прокурорський нагляд за додержанням і виконанням законів органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство.
З іншого боку, закон покладає на органи прокуратури обов’язок координувати, об’єднувати зусилля правоохоронних органів у боротьбі зі злочинністю. Підставою до розробки відповідних узгоджувальних дій правоохоронців є ретельний аналіз злочинності, причин та умов, що їм сприяють, саме на регіональному рівні.
Обмеженість традиційних моделей профілактики злочинів, спрямованих виключно на нейтралізацію кримінальної активності злочинців спонукала суспільство і правоохоронні органи якомога активніше застосовувати заходи, спрямовані на зниження ризику стати жертвою злочину. До цієї діяльності активно залучаються громадські організації, асоціації, різні спілки й комітети, клуби потерпілих тощо.
На міжнародному рівні проблема захисту прав жертв злочинів регулюється затвердженою Генеральною Асамблею ООН 29 листопада 1985 р. Декларацією основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою. Крім тлумачення термінів "жертва злочину" та "жертва зловживань владою", Декларація визначила такі головні напрями підтримки потерпілих: впровадження у національне законодавство держав-членів ООН міжнародних стандартів доступу потерпілих до системи правосуддя та державної підтримки; кримінально-правова реституція жертвам, їх сім'ям або утриманцям; компенсації жертвам з державних і недержавних фондів; надання необхідної матеріальної, медичної, психологічної та соціальної допомоги з урядових, добровільних громадських та місцевих джерел.
Більшість розвинутих країн ухвалила низку нормативно-правових актів, спрямованих на захист прав жертв злочинів. У Європі з 1950 р. щорічно 22 лютого проводиться День підтримки жертв злочинів. Саме в цей день у Великій Британії було опубліковано Хартію підтримки потерпілих від злочинів. У США закон про права потерпілих від злочинів був прийнятий у 1980 р. Згідно з цим законом вони мають право: одержувати всю потрібну інформацію про види допомоги; вносити свої пропозиції про розміри і форми компенсації шкоди. Жертви злочину мають право не лише на відшкодування збитків самим винним, а й у порядку державної компенсації.
Кримінально-процесуальне законодавство передбачає право потерпілого або його представників подати позов, який розглядається судом одночасно з кримінальною справою. Рішення про відшкодування збитків суд приймає і без наявності позову в порядку кримінально-правової реституції. Однак в умовах економічної нестабільності та низького життєвого рівня більшості населення України такі рішення дуже рідко виконуються у повному обсязі. Таку ситуацію могло б змінити на краще створення державного фонду для відшкодування збитків потерпілим від злочинів. Це б посилило соціальну захищеність людини, оздоровило моральну ситуацію в суспільстві, підвищило авторитет держави та її правоохоронних органів.
Важливим кроком до реального захисту окремих категорій осіб стало прийняття в грудні 1993 р. законів України "Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві" та "Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів". У цих законах визначено не лише права та обов'язки осіб, щодо яких здійснюються відповідні заходи безпеки, а й названо види цих заходів і порядок їх здійснення. Крім того, Комплексна програма профілактики злочинів на 2001-2005 pp., затверджена Указом Президента України від 25 грудня 2000 p., містить низку заходів щодо захисту життя, здоров'я, честі і гідності особи, її майна від злочинних посягань.
Оскільки виникненню злочинного наміру та вчиненню злочину в багатьох випадках сприяють особистісні характеристики потерпілого, його поведінка і стосунки із злочинцем, то під час розробки та реалізації запобіжних заходів мають бути враховані проблеми зниження віктимної схильності окремих осіб. Поведінка людини та окремих груп населення за своєю природою може бути віктимною, тобто ризикованою, необачною, легковажною, розпутною, провокаційною, нарешті, небезпечною для самих себе. Тому не викликає сумніву той факт, що потенційні потерпілі теж потребують профілактичного впливу.
За для ефективність віктимологічної профілактики неможлива без аналізу значного потоку відповідної інформації, яка дає змогу всебічно враховувати криміногенні чинники (як загальні, так і стосовно конкретного злочину). Місце, час, способи вчинення злочинів, найтиповіші категорії осіб, втягнутих у них в якості злочинців або потерпілих, - усе це треба ґрунтовно знати при організації попереджувальної роботи. Вивчення зібраної інформації дає можливість виявляти типових потенційних потерпілих, сприяти ефективному попередженню злочинності.
Важливим засобом загальної віктимологічної профілактики є правове виховання. Практика свідчить, що деякі злочини стали можливими у зв'язку з правовою неосвіченістю потерпілих. Позитивний ефект досягається роз'яснювальною роботою серед населення, особливо тієї його частини, яка характеризується підвищеною віктимністю. Тут важливо поширювати відомості про осіб, які внаслідок своєї необачності стали жертвами злочинів, активніше використовувати радіо, телебачення, періодичну пресу. Виступаючи з лекціями і бесідами, працівники правоохоронних органів повинні звертати увагу на обставини віктимного характеру, рекомендувати бути пильнішим, додержуватися правил безпеки, критичніше ставитися до своїх вчинків.
Індивідуальна віктимологічна профілактика полягає у виявленні осіб з підвищеною віктимністю і проведенні з ними профілактично-виховних заходів, спрямованих на зниження ризику стати жертвою злочинних посягань. Прийоми і методи індивідуальної віктимологічної профілактики достатньо відомі. Проте зазначимо, що вони, як правило, зводяться лише до захисно-виховної роботи з громадянами, які стали потерпілими. Робота з виявлення осіб із підвищеною віктимністю практично не ведеться. Така однобічність у віктимологічній профілактиці зумовлена головним чином відсутністю спеціальних методик виявлення осіб з підвищеною віктимністю і суб'єктів, які здійснюють цей вид профілактики.
Індивідуальна віктимність виявляється у різних формах. Скажімо, у потерпілих від шахрайства і зґвалтувань вона виражається в байдужій, аморальній, а то й провокуючій поведінці; від кишенькових крадіжок - у легковажній поведінці. Звичайно, знання віктимологічних обставин і чинників, що призводять до злочинів, поліпшення економічної ситуації у країні й удосконалення законів аж ніяк не гарантують того, що не знайдуться неуважні й безтурботні громадяни, які можуть стати жертвою злочину. Проте це не означає, що зменшення віктимності окремих людей є марною справою. Тут можливе використання двох взаємопов'язаних напрямів у рамках індивідуальної віктимологічної профілактики: а) виявлення осіб з підвищеною віктимністю; б) корекція віктимності в окремих громадян.
Виявлення осіб з підвищеною віктимністю, тобто тих, хто потребує профілактичного впливу, є, по суті, і прогнозуванням їхньої віктимної поведінки. Таке прогнозування дуже складне. Обсяг і якість інформації мають забезпечуватися вивченням не лише соціально-демографічних і правових ознак конкретної особи, а й даних, що характеризують особливості її поведінки.
Виявивши певний ступінь віктимності й ознак, що визначають можливість її розвитку в майбутньому, та використовуючи заходи індивідуальної віктимологічної профілактики, можна знизити потенціал віктимності конкретної особи. Саме в цей момент і повинна вступати в дію програма корекції віктимності в окремих громадян. Вона здійснюється у двох формах - безпосередньої і ранньої.
Заходи безпосередньої профілактики спрямовані на особу, яка вже стала жертвою злочину або перебуває у стані, близькому до "перетворення" на жертву; заходи ранньої профілактики - на особу, яка підпадає під ознаки потенційної жертви внаслідок того, що вона володіє високим ступенем віктимності. Відмінність між цими формами профілактики обумовлена головним часовим критерієм, який дає змогу визначити стан потенційної жертви до моменту вчинення щодо неї злочину. Останнє пов'язане з вибором конкретних профілактичних заходів. Наприклад, якщо громадянин поводиться безпечно і легковажно в громадському місці, явно демонструє зміст свого гаманця, не контролюючи при цьому ситуацію, то треба негайно припинити його очевидну віктимну поведінку. Наразі йдеться про безпосередній профілактичний вплив, оскільки часовий фактор тут зведений до нуля.
Виявивши громадян з підвищеною віктимністю, потрібно проводити з ними відповідну роботу. Індивідуальна віктимологічна профілактика має бути спрямована не лише на потенційні жертви насильства в сім'ї, а й на їх мікросередовище. Система заходів даної профілактики характеризується специфічною формою взаємозв'язку, коли одна сторона намагається перетворити поведінку іншої в позитивному для неї напрямі.

2. Справедливе покарання за вчинений злочин як один із засобів боротьби із злочинністю   

Політика держави у боротьбі зі злочинністю передбачає комплекс заходів, серед яких головну роль виконують заходи соціального, економічного, політичного, правового, організаційного та культурно - виховного характеру. В системі цих заходів певне місце займає і покарання. Воно є необхідним засобом охорони суспільства від злочинних посягань. Виконання цієї ролі здійснюється як за допомогою погрози покаранням, яка існує в санкції кожної кримінально – правової норми, так і шляхом його реалізації, тобто примусового впливу на осіб, що вже вчинили злочини.
Покарання у боротьбі зі злочинністю виконує допоміжну роль. Це твердження є вірним щодо системи заходів, які держава використовує для профілактики злочинів, зниження злочинності, усунення її причн та умов. На підтвердження цього слід зазначити, що гуманістичні ідеї Монтеск’є, Бекаріа та інших авторів про те, що навчений досвідом законодавець краще попередить злоин, ніж буде вимушений карати за нього, найшли свій розвиток і підтвердження в науці кримінального права та практиці боротьби зі злочинністю. В зазначеному аспекті покарання дійсно відіграє допоміжну роль. Проте серед заході державного реагування на вже вчинені злочини і осіб, що їх скоїли, покаранню надається дуже важливе значення. В ньому від імені держави виражається негативна оцінка вчиненого злочину і самого злочинця. Зменшення цієї ролі покарання суперечить його каральній і попереджувальній суті як найгострішого, найсуворішого заходу державного примушування, що застосовується за вироком суду до осіб, які вчинили злочини. Конституція України, кримінальне законодавство та практика його застосування переконують, що держава приділяє покаранню досить велике значення у виконанні свого обов’язку захищати суспільний лад, політичну та економічну системи, всі форми власності, права і свободи громадян, а так само правопорядок від злочинних посягань.
Таким чином, покарання як один з центральних інститутів кримінального права є важливим інструментом в руках держави для охорони найважливіших суспільних відносин. На думку багатьох авторів, воно є провідною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності і разом з тим покликане забезпечувати поведінку людей відповідно до вимог закону.
Однак значна роль покарання у боротьбі зі злочинністю не виправдовує тенденції до його ужорсточення, яка спостерігалася багато років. На жаль, ця тенденція не змінилася і зараз. Вона знаходить свій вияв у законодавстві, і у практиці його застосування. Досить зазначити, що в КК України з 512 санкцій 443 передбачають позбавлення волі, причому 124 — на строк до 10 — 15 років. Позбавлення волі превалює і в судовій практиці. Судами України за останні роки до позбавлення волі засуджувалося до 60% підсудних. Причини цього полягають, очевидно, не тільки в зростанні злочинності, а й в поширеності у громадській, в тому числі професійній, правосвідомості хибної думки, що найкращий засіб боротьби зі злочинністю — ужорсточення покарання. Таку позицію необхідно змінювати. Історія боротьби зі злочинністю у багатьох країнах, незалежно від їх суспільного ладу, свідчить, що ужорсточення покарання не дає бажаних наслідків. Навпаки, жорстокість покарання переконує винного в його несправедливості, робить засудженого більш жорстоким, породжує в його свідомості почуття образи, неповаги до суспільства, держави, її законів, тому значущість покарання у боротьбі зі злочинністю визначається не його жорстокістю, а справедливістю, невідворотністю, своєчасністю та неминучістю застосування за кожний вчинений злочин. Роль і значення покарання багато в чому залежать від правильності його призначення і реалізації. Воно повинно бути відповідним тяжкості вчиненого злочину. Тільки таке покарання винний та інші особи сприймають як остаточний і дійсно заслужений наслідок злочинної поведінки.
Застосування покарання завжди повинно здійснюватися з додержанням основних напрямів, притаманних кримінальній політиці:
а) застосування суворих мір покарання до рецидивістів і осіб, що вчинили тяжкі злочини;
б) застосування менш суворих мір покарання, передусім покарань, не пов'язаних з ізолюванням винного від суспільства, і навіть умовного засудження або відстрочення виконання покарання осіб, які уперше вчинили менш тяжкі злочини або злочини, що не являють великої суспільної небезпеки.
Поєднання цих двох напрямків є обов'язковим у здійсненні каральної політики судових органів на сучасному етапі боротьби зі злочинністю.
Важливим завданням правової держави є охорона основних суспілъних відносин від злочинних посягань. Здійснення цього завдання в першу чергу виражається у визначенні того, які суспільно небезпечні діяння є злочинними і якому покаранню підлягають особи, що їх вчинили. Отже, караність є складовою частиною кримінально-правових норм, без якої неможливо регулювати і охороняти суспільні відносини. За своєю суттю караність є особливою мірою державного примушування, котра застосовується до осіб, що вчинили злочинні посягання. Покарання як міра державного примушування виступає засобом впливу на поведінку людини, примушує особу до законопослушної поведінки. В цьому і полягає перша важлива ознака покарання — це передусім особлива міра державного примушування, яка є його складовою частиною, що визначає його соціальний зміст.
Друга ознака покарання закріплена в ст. 3 КК, де чітко записано, що покаранню підлягає лише особа, винна у вчиненні злочину. Отже, застосування покарання є кінцевим етапом кримінальної відповідальності. Це логічний типовий наслідок злочину. Інші методи реагування держави на злочин, передбачені законом, такі як звільнення від покарання на підставі ст. 50 КК, звільнення ввд кримінальної відповідальності із застосуванням заходів адміністративного стягнення або громадського впливу (ст. 51 КК), звільнення із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст.ст. 10, 11 КК), є винятком з правила. Вони можливі у випадках, передбачених законом, допустимі за наявності достатніх для цього підстав і за злочини, які не являють великої суспільної небезпеки. Тому оцінка покарання як кінцевого юридичного наслідку злочину є характерною його ознакою.
Третя розпізнавальна ознака покарання також закріплена в ст. 3 КК, де зазначено, що ніхто не може бути визнаним винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду і відповідно до закону. Як видно, положення закону про призначення покарання за вироком суду — обов'язкова вимога закону, характерна його особливість. Причому застосування покарання завжди відбувається від імені держави, що надає покаранню публічного характеру. До виключної компетенції суду належить і звільнення від покарання, крім звільнення за амністією або за актом помилування.
Четверта важлива ознака покарання знайшла своє законодавче закріплення в ст. 22 КК, де говориться, що покарання не тільки є карою за вчинений злочин. Таким чином, в самому законі названо основну ознаку покарання, яка робить його найгострішою мірою державного примушування. Кара є складовою ознакою будь-якого кримінального покарання. Вона визначається строками покарання, наявністю фізичних і моральних страждань та втрат, покладенням обов'язків зазнати ганьби і сорому перед суспільством і різного роду правообмеженнями. В одних покараннях вона виражена більшою мірою, наприклад, позбавлення життя, позбавлення волі, матеріальні або майнові втрати, в других - переважають обмеження інших прав: займатися професійною діяльністю, мати звання, нагороди тощо. В кожному покаранні, безумовно присутні і моральні страждання — ганьба, сором перед суспільством і своїми близькими. Усі ці якості визначають кару як ознаку покарання. Обсяг кари диференційований в кожному покаранні в залежності від характеру і тяжкості злочину. Каральний вплив покарання повинен відповідати тяжкості злочину.
П'ята характерна ознака покарання полягає в тому, що в ньому знаходить вираження засудження, негативна оцінка з боку держави як вчиненого злочину, так і самого злочинця. Авторитет такої оцінки закріплюється обвинувальним вироком, який суд виносить від імені держави і де міститься конкретна міра покарання. Таким чином, призначення покарання є правовим критерієм, показником негативної оцінки злочину і особи, що його вчинила, з точки зору кримінального закону і моралі.
Шоста ознака покарання проявляється в його особистому характері. Це означає, що призначення кримінального покарання і його виконання можливі лише щодо самого винного. Воно не може бути направлено на інших осіб, навіть близьких родичів. Наприклад, ізоляції підлягає особисто засуджений до позбавлення волі; конфіскації підлягає тільки майно, що належить винному особисто, тощо.
Нарешті, сьома розпізнавальна ознака покарання полягає в тому, що будь-яке покарання тягне за собою судимість. Це знайшло своє законодавче закріплення в ст. 55 КК, за змістом якої призначення будь-якого покарання тягне для засудженого такий правовий наслідок, як судимість. Саме судимість відрізняє кримінальне покарання від інших засобів державного примушування. За своїм змістом судимість – це не тільки властивість кари, вона являє собою певний правовий статус засудженого, пов'язаний з різного роду правообмеженнями та іншими негативними наслідками протягом певного, визначеного в законі строку. Судимість як самостійна ознака покарання визначається тим, що вона визнається обставиною, яка обтяжує відповідальність в разі вчинення нового злочину та зберігає певні обмеження прав засудженого і після відбуття ним покарання.
Усі викладені ознаки відрізняють покарання від інших мір примушування і дають змогу сформулювати загальне поняття покарання. Покарання — це встановлена законом особлива міра державного примушування, яка містить у собі кару, застосовується лише эа вироком суду до особи, винної у вчиненні злочину, виражає від імені держави засудження злочину і особи, що його вчинила, та тягне за собою судимість.

3. Амністії: позитивні та негативні сторони  

Відповідно до Конституції України, Закону України «Про застосування амністії в Україні» (зі змінами і доповненнями) амністія оголошується спеціальним законом про амністію, який приймається Верховною Радою України в кожному конкретному випадку. До прийняття чинної Конституції України укази про амністію видавав Президент України (наприклад, укази Президента України «Про амністію учасників війни в Афганістані та воєнних конфліктів в інших зарубіжних країнах» 1994 р., «Про амністію з пагоди 50-ї річ-ниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні» 1995 р., «Про амністію з нагоди п'ятої річниці незалежності України» 1996 р. та ін.).
Звільнення від відбування покарання застосовується виключно судом. Винятки становлять випадки звільнення від покарання, що застосовуються в порядку амністії або помилування.
У статтях Кримінального Кодексу України визначається можливість звільнення особи від покарання чи пом'якшення призначеного покарання в порядку амністії або помилування. Оскільки і амністія, і помилування здійснюється не судом, а відповідно суб'єктами законодавчої і виконавчої влади, це дозволяє віднести їх скоріше до державно-правового, ніж кримінально-правового інституту.
Амністія - повне або часткове звільнення від кримінальної відповідальності і покарання певної категорії осіб, винних у вчиненні чючинів.
Чинність закону про амністію поширюється на злочини, вчинені до дня вступу його в силу, тобто не тільки на засуджених, а й на осіб, що вчинили суспільно небезпечні діяння, які ще не були предметом судового розгляду. Тому акт амністії може полягати у звільненні від покарання (основного і додаткового), скороченні строку покарання, звільненні від додаткового покарання.
Як правило, акт амністії видається з приводу знаменних дат і розглядається в нерозривному зв'язку з правовою і політичною си-туацією, виступаючи як прояв гуманізму держави. Умови та інші обставини, з урахуванням яких застосовується амністія, в кожному конкретному випадку визначаються самим актом амністії.
Закон розрізняє три види амністії: повну, коли передбачається певне звільнення зазначених у законі осіб від кримінальної відповідальності чи від відбування покарання; часткову - при частковому звільнені зазначених у законі осіб від відбування призначеного судом покарання; та умовну, яка застосовується у виключних випадках, і метою припинення суспільно небезпечних групових проявів, і поширимться на діяння, вчинені до певної дати після оголошення амністії, за умови обов'язкового виконання до цієї дати вимог, передбачених у законі про амністію.
Особи, на яких поширюється амністія, можуть бути звільнені від відбування як основного, так і додаткового покарання.
Закон про амністію може передбачати заміну засудженому покаран-ня його невідбутої частини більш м'яким покаранням.
Амністія не звільняє від обов'язку відшкодувати шкоду, заподія-ну злочином, покладеного на винну особу вироком або рішенням суду.
Дія закону про амністію поширюється на злочини, вчинені до дня набраним ним чинності включно, і не поширюється на злочини, що тривають, або продовжуються, якщо вони закінчені, припинені або перервані після прийняття закону про амністію.
Судимість не може бути знята за законом про амністію. Питання про погашення або зняття судимості щодо осіб, до яких застосовано амністію, вирішується відповідно до положень КК України, ви-ходячи із виду і строку фактично відбутого винним покарання.
Закони про амністію, за винятком законів про умовну амністію, можуть прийматися не частіше одного разу протягом календарного року. Особи, які відповідно до закону про амністію підлягають звільнен-ню від відбування (подальшого відбування) покарання, звільняються не пізніше трьох місяців після опублікування відповідного закону.
Особи, щодо яких відповідно до закону про амністію застосовується скорочення строку покарання, мають бути офіційно проінформовані про нове обчислення строку покарання і дату закінчення відбування пока-рання протягом місяця після опублікування закону про амністію.
Не допускається застосування амністії:
а) до осіб, яким смертну кару в порядку помилування замінено на довічне позбавлення волі, і до осіб, яких засуджено до довічного позбавлення волі;
б) до осіб, які мають дві і більше судимостей за вчинення умисних тяжких чи особливо тяжких злочинів;
в) до осіб, яких засуджено за особливо небезпечні злочини проти держави, бандитизм, умисне вбивство при обтяжуючих обставинах;
г) до осіб, яких засуджено за вчинення умисного тяжкого чи особливо тяжкого злочину і які відбули мен-ше половини призначеного вироком суду основного покарання.
Законом про амністію можуть бути встановлені й інші категорії осіб, на яких амністія не поширюється (наприклад, такі, які раніше звільнялися від покарання за актом амністії, є злісними порушника-ми режиму відбування покарання тощо.).
Виходячи із принципу гуманізації суспільних відносин, Конституція України, а за нею КК зазначають, що Президент України здійснює помилування стосовно індивідуально визначеної особи.
Помилування - акт глави держави, за яким певна особа (чи кілька осіб) повністю або частково звільняється від покарання, або до неї застосовується більш м 'яке покарання, або ж з особи знімається судимість.
Порядок здійснення помилування встановлений Указом Президента України від 12 квітня 2000 р. Відповідно до нього помилування має місце стосовно індивідуально визначеної особи, іа значеної в акті про помилування.
Помилування засуджених здійснюється у виді:
а) заміни довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менш двадцяти п'яти років
б) повного або часткового звільнення від відбування як основного, так і додаткового покарання;
в) заміни покарання або його невідбутої частини більш м'яким покаранням;
г) зняття судимості. Згідно КК України в результаті помилування особа може бути також звільнена від кримінальної відповідальності.
Акт помилування не має нормативного характеру, оскільки він розрахований на застосування тільки в одному конкретному випадку - стосовно конкретного засудженого.
Право на клопотання про помилування має особа, яка:
а) засуджена судом України і відбуває покарання в Україні;
б) засуджена судом іноземної держави і передана для відбування покарання в Україну без умови про незастосування помилування;
в) засуджена в Україні і передана для відбування покарання іноземній державі, якщо відповідна установа цієї держави погодилася визнати і виконати прийняте в Україні рішення про помилування;
г) відбула покарання в Україні.
Крім того, право на подання клопотання про помилування мають, зокрема, захисник, батьки, дружина (чоловік), діти, законний представник засудженого, громадські організації тощо.
Помилування не ставиться в залежність ні від ступеня суспільної небезпечності особи засудженого, ні від тяжкості вчиненого ним злочину і суворості призначеного йому покарання. Тому акти про помилування можуть видаватися і щодо осіб, засуджених до довічного позбавлення волі. При цьому, якщо особа була засуджена за вчинення тяжкого (і особливо тяжкого) злочину до покарання у виді позбавлення волі на певний строк, прохання про її помилування може бути подано тільки після фактичного відбуття нею не менше половини строку призначеного покарання, а у разі засудження до довічного позбавлення волі - лише після фактичного відбуття не менше п'ятнадцяти років.
Прохання про помилування засуджених попередньо розглядаєть-ся Комісією з питань помилування, яка утворюється при Президентові України. У разі відмови в задоволенні прохання про помилування особи, засудженої за тяжкий або особливо тяжкий злочин, за відсутності нових обставин, що заслуговують на увагу, дана особа може звернутися з повторним проханням, як правило, не раніше ніж через рік, а особа, засуджена за інші злочини, не раніше ніж через шість місяців з часу відмови в задоволенні прохання.

ВИСНОВКИ

Кримінологічна теорія як сукупність ідей, поглядів, концепцій, вчень, уявлень про об’єкти соціальної дійсності ґрунтується на практиці кримінологічного дослідження і вивчення ефективності боротьби зі злочинністю, перебуваючи в органічній єдності з практикою, постає як система консолідуючих знань про злочинність, зведених до єдиного спільного начала. Характерним для розробки кримінологічної теорії є те, що її гіпотези, категорії, інструментарій поділяються на дві групи.
Перша група охоплює сукупність вихідних понять і тверджень, які лежать в основі теоретичних знань і формулюють фундаментальні властивості:
1. об’єктів, що вивчає кримінологія, які не викликають сумніву стосовно їх причетності до науки про злочинність, якою вона є, це, перш за все:
- соціальні відносини, в яких існує, продукується і розвивається протиправна поведінка (фактичні відносини);
- правовідносини, що виникають між суб’єктами злочинних дій та органами й установами кримінальної юстиції;
- особливі форми соціальної реакції та спеціально-кримінологічний вплив на злочинність, його ефективність та результативність;
2. предмета вивчення, який не дублює предмету дослідження інших наукових галузей та його головних елементів, таких як:
- феноменологія злочинності, яка відповідає на питання - що собою представляє злочинність як кримінологічна категорія, та окремі злочини і «фонові явища», які мають соціально-психологічну природу походження та характерні кримінально-правові ознаки;
- особа злочинця як система демографічних, соціально-рольових, психологічних, правових та інших якостей і властивостей на макросоціальному, мікросоціальному та індивідуальному рівнях;
- етіологія злочинності, яка поєднуючи у собі причинний комплекс (систему кримінологічних детермінант) злочинності та окремих злочинів і механізмів прояву злочинної поведінки на різних рівнях (загальносоціальному, груповому та індивідуальному), обставини та фактори супутні злочинності, у тому числі віктимологічний, разом з головним носієм даного феномену - особою злочинця відповідає на питання - чому цей феномен існує та змінюється;
- методологія запобігання та протидії злочинності як комплексна система державних і громадських заходів, спрямованих на виявлення та усунення, нейтралізацію детермінант злочинності, здійснення превентивного впливу на особу злочинця, а також потенційного злочинця, проведення віктимологічних запобіжних заходів, укріплення законності й правопорядку та удосконалення правозастосовчої діяльності.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.Конституція України від 28.06.1996р.
2. Закон України «Про застосування амністії в Україні» від 12 квітня 2000р.
3. Постанова Кабінету Міністрів України №88 від 11 липня 1991р. «Про основні напрямки реформи кримінально-виконавчої системи України»;
4. Басков В.И. Уголовная преступность и борьба с ней. // Вестник Моск. Ун-та. Серия ІІ. Право. – 1991. - №4. – С.3-12.
5. Кримінально-виконавче право. Загальна та особлива частини: Курс лекцій Джужа О.М., Василець В.Б., Корчинський В.О., Фаренюк С.Я.; За заг. ред. доктора юридичних наук, проф. Джужи О.М. – К.: Національна академія внутрішніх справ України, 1999. – 320с.
6. Кримінологія: Спеціалізований курс лекцій зі схемами (Загальна та Особлива частини): Навчальний посібник. / За заг. ред. О.М. Джужи – К.: Атіка, 2001. – 368с.
7. Кримінологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / О.М. Джужа, Я.Ю. Кондратьєв та ін.; За заг. ред. О.М. Джужи – К.: Юрінком-Інтер, 2002. – 416с.
8. Курс кримінології. Загальна частина: Підручник: У2-х кн. / О.М. Джужа, П.П. Михайленко, О.Г. Кулик та ін.; За заг. ред. Джужи О.М.  – К.: Юрінком-Інтер, 2001. – 352с.
9. Литвак О. Злочинність, її причини та профілактика. – К., 1997.
10. Ферри З. Уголовная социология. – СПб., 1990.
11. Кримінологія: Загальна та Особлива частини: Підручник для студентів юрид. спец. вищ. навч. закладів / І.М. Даньшин, В.В. Голіна, О.Г. Кальман, О.В. Лисодєд; За ред. проф. І.М. Даньшина. – Харків: Право, 2003. – 352с.

Скачати реферат:
Скачать этот файл (profilaktika-zlochiniv-pokarannya-amnistii.doc)profilaktika-zlochiniv-pokarannya-amnistii.doc123 Kb
 
загрузка...