Нові реферати

Реферати, контрольні, курсові регулярно поповнюються новими роботами. Хочете знати які роботи були додані в базу? Підпишіться на розсилку!



Списки нових рефератів, висилатимуться на вашу електронну адресу!

загрузка...

Авторизация



загрузка...
Як скачати реферат?
Послуга «Реферат за SMS»
Унікальна можливість отримати готову (оформлену) курсову, контрольну роботу зі всіма необхідними для даної роботи елементами: таблиці, схеми, графіки, малюнки, формули, розрахунки, практичний матеріал!

Для отримання послуги:

Скористайтеся формою від компанії «СМС Биллинг Украина» та відправте 1 SMS зі свого мобільного телефону. У відповідь, Вам прийде SMS-повідомлення, в якому буде вказано код доступу. Введіть код доступу на сайті та натисніть кнопку «Ввести». Вам буде відкритий доступ для завантаження роботи.

Вартість SMS: 15 грн. з урахуванням ПДВ.

Увага! Всі роботи індивідуальні, виконані на замовлення за допомогою підручників, посібників, додаткових матеріалів та перевірені викладачами!

Також є багато рефератів, які доступні для безкоштовного скачування, в цьому випадку, щоб скачати роботу Вам потрібно тільки зареєструватися на сайті.

Техподдержка сайта: sher@referat-ukr.com

Охорона здоров'я. Організація закладу охорони здоров’я
Українські реферати - Охорона здоров’я
Автор: ШЕР (реферати, курсові роботи)   

Охорона здоров'я. Організація закладу охорони здоров’я

ЗМІСТ

Вступ
1. Організація закладу охорони здоров’я
2. Основні функції керівників лікувально-профілактичних закладів
Висновки
Список використаної літератури

ВСТУП

Виділення в самостійну галузь організації лікувально-профілактичної допомоги працюючим було викликано рядом обставин і перш за все великими економічними збитками, які спричиняються захворюваністю з тимчасовою непрацездатністю.
Одним з напрямків організації діяльності органів і закладів охорони здоров'я, з урахуванням людських потреб, стало наближення лікувально-профілактичної допомоги до місця проживання і роботи населення.
Вирішення цього питання було розпочато у 1886 році. Під час тяжкої епідемії холери в Росії уряд видав указ про організацію медичної допомоги для робітників, згідно з яким власники промислових підприємств були зобов'язані організовувати спеціальні лікарняні приміщення з розрахунку одне ліжко на 100 працюючих. Цей указ фактично започаткував розвиток фабрично-заводської медицини.
В подальшому, вже в роки Радянської влади, в Україні цьому питанню приділялась серйозна увага.
Медичну допомогу працюючим на промислових підприємствах спочатку надавали пункти охорони здоров'я, заводські амбулаторії і поліклініки. згодом їм на зміну прийшли медико-санітарні частини (МСЧ).
З 1939 року вони почали створюватись на великих промислових підприємствах і забезпечувались всім необхідним для проведення лікувально-профілактичної та протиепідемічної роботи.
Така перебудова в оборонній промисловості, особливо в період Великої вітчизняної війни, була націлена на різке підвищення якості медичної допомоги робітникам, була пов'язана з необхідністю охорони її здоров'я, для забезпечення насамперед, військових потреб воюючої держави.
Саме тоді в багатьох медико-санітарних частинах промислових підприємств, в основі досвіду загальної територіальної поліклінічної служби, були введені посади цехових лікарів.

1. Організація закладу охорони здоров’я

ВООЗ дає їй таке визначення: допомога, що потребує обслуговування особливого характеру, більш витончена і складна, ніж допомога, яку надає лікар загальної практики; включає допомогу, що надається спеціалізованими службами за направленням первинних ланок медичної служби.
В «Основах законодавства України про охорону здоров'я» вторинній медичній допомозі дається таке визначення: спеціалізована лікувально-профілактична допомога, подається лікарями, які мають відповідну спеціалізацію і можуть забезпечити більш кваліфіковане консультування, діагностику, профілактику і лікування, ніж лікарі загальної практики.
Слід звернути увагу на одну суттєву розбіжність в трактуванні вторинної медичної допомоги ВООЗ і «Основами законодавства України про охорону здоров'я». У визначенні ВООЗ вторинна допомога у порівнянні з первинною трактується як більш витончена і складна, а в «Основах» як більш кваліфікована. Визначення «Основ» розглядає вторинну допомогу як більш престижну у порівнянні з первинною, з чим не можна погодитись. Кваліфікація - це відповідність фахівця вимогам, які пред'являються його фаху; лікар загальної практики може бути більш Кваліфікованим, ніж лікар-спеціаліст і навпаки.
Вторинну медичну допомогу забезпечують в містах, головне, багатопрофільні міські об'єднані лікарні та медико-санітарні частини, у селах - центральні районні та районні лікарні. Інколи на цьому рівні трапляються деякі спеціалізовані диспансери -протитуберкульозний, онкологічний, тощо. Як зазначалося вище, первинна та вторинна медичні допомоги у нас, на відміну від більшості розвинутих країн, не мають якогось адміністративного розмежування; вторинна медична допомога включає первинну як свій компонент. Це призводило до збільшення спеціалізованих служб за рахунок дільничних. В багатьох лікарнях частина посад дільничних лікарів перепрофільовувалась на посади лікарів-спеціалістів (за даними нашого дослідження в Вінницькій та Тернопільській областях — до 40%).
Нормативи забезпечення людності вторинною та первинною медичною допомогою мали суттєві соціальні відмінності (табл.1.1.). В самостійній Україні ці відмінності досі не подолані.

Таблиця 1.
Нормативи основних лікарських посад в амбулаторіях та поліклініках (на 10 тис. осіб, згідно союзних наказів)

Окрім того, в містах для обслуговування робітників промислових підприємств передбачалось 0.5 посади терапевта цехового та 0.25 посади лікаря-спеціаліста на кожну тисячу робітників цих підприємств або членів їхніх сімей.
Місткість міських та районних лікарень коливається у великих межах, що залежить від числа мешканців, яких обслуговують ці лікарні, та потужностей стаціонарів. Однак усі вони мають спільні структурні та функціональні характеристики.
Якщо розглядати кожний з цих закладів, як систему, то в ній передусім можна виокремити дві підсистеми: першу, яка управляє, і другу, якою управляють.
Підсистема, яка управляє, у свою чергу складається із трьох рівнів: перший — це головний лікар закладу; другий — його замісники, головний бухгалтер, т. з. головні фахівці, кожний з яких очолює ту чи іншу спеціалізовану службу — терапевтичну, хірургічну, тощо, головна медична сестра; третій - завідувачі відділень, а в сільських районах — головні лікарі сільських лікарських дільниць, старші сестри.
Їм допомагають додаткові підрозділи - оргметодкабінет у складі лікарів-статистиків, лікарів-методистів, медичних статистиків, працівників обчислювальної техніки, тощо; бухгалтерія, бібліотека, інженерна служба, юридичні працівники.
Підсистема, якою управляють, складається із амбулаторно-поліклінічного підрозділу, стаціонару, лікувально-допоміжного підрозділу та господарчої служби.
Медичні заклади, що входять до вторинної медичної допомоги, надають людності спеціалізовану медичну допомогу з основних профілей. В сільських районах, оскільки лікарські дільниці територіальне відокремлені від центральних районних лікарень, останні здійснюють методичне управління ними.
Амбулаторно-поліклінічний підрозділ вважається провідним в системі вторинної медичної допомоги. Сюди щорічно звертається більшість мешканців тої території, яку обслуговує міська чи районна лікарні. До 75% відвідувачів цього підрозділу проходять тут повний цикл діагностики, лікування та реабілітації; четверта частина відвідувань направляється для дообстеження та доліковування в стаціонар. Окрім того, серед госпіталізованих орієнтовно десяту частину складають ті, хто був доставлений в стаціонар службою швидкої допомоги.
Поліклініки міських та центральних районних лікарень мають здебільшого спеціалізацію з 15-30 фахів. Прийом пацієнтів йде двома шляхами: через звертальність жителів в амбулаторії та поліклініки та т.з. організовані профілактичні огляди.
Запис пацієнтів та їхнє направлення до лікаря здійснюють реєстратури амбулаторій та поліклінік.
В роботі амбулаторій та поліклінік перевага віддається Диспансеризації або активному обслуговуванню пацієнтів. Суть її полягає в тому, що пацієнта обстежують не лише згідно його скарг, а згідно певної програми, яка включає скринінгові обстеження, огляди лікарів певних фахів, а далі — активне спостереження і оздоровлення виявлених хворих.
Згідно статистичних даних, амбулаторії та поліклініки щорічно піддавали профілактичним оглядам від 50 до 90% своїх мешканців. Огляди здійснювались як під час звертальності, так і планово. Огляд проводився у відділеннях профілактики поліклінік. Починався він з кабінету долікарського прийому, де пацієнту робили деякі скринінгові обстеження (вимірювання артеріального та очного тиску, визначення гостроти зору та слуху, тощо), продовжувався в діагностичних кабінетах (флюорографічний, лабораторія, оглядовий) і завершувався в кабінетах лікарів. Перелік допоміжних скринінгових обстежень та оглядів лікарів-спеціалістів залежав від віку пацієнта та його професії. Працівники певних професій, що мали шкідливості на роботі, піддавались ширшому колу обстежень та оглядів більшого числа фахівців.
Потенційно профілактичні огляди здатні виявити не менше захворювань, ніж їх реєструється під час звертальності пацієнтів. Але, як свідчили статистичні дані, фактично під час оглядів виявлялось від декількох відсотків до третини усіх хронічних захворювань.
Усі хронічні хворі, виявлені шляхом оглядів та під час звертальності, згідно програми диспансеризації мали активно спостерігатись та оздоровлюватись. Термін періодичного спостереження залежав від характеру хвороби, її перебігу, але не міг бути рідшим, ніж раз на рік. Кожному лікарю належало мати певне число хворих, за якими він активно спостерігав і ніс відповідальність за результати диспансеризації.
Згідно статистичних даних, охоплення хронічних хворих диспансерним спостереженням сягало більше 90%. Але це, як і масовість оглядів, не позначалось на таких кінцевих результатах диспансеризації як смертність та летальність. Вони, як це видно із попередніх глав, в останні десятиліття мали здебільшого негативні тенденції. Це дискредитувало диспансеризацію, яка тепер потребує радикальних змін.
На відміну від амбулаторно-поліклінічного підрозділу, розмір стаціонарів міських та сільських лікарень не обмежувався жорсткими нормативами. Потужність стаціонарів до 1994 р. невпинно зростала. За останні 40 років місткість стаціонарів міських і районних лікарень збільшилась більше, ніж в 10 разів, і на початку 90-х років склала в середньому відповідно 254 і 357 ліжок. Постійно з'являлись нові спеціалізовані відділення і тепер їхня кількість коливається в міських та районних лікарнях від ' до 15 і більше.
Існувала і продовжує існувати певна градація потужностей окремих спеціалізованих стаціонарних відділень — на 30, 40, 60 і 80 ліжок. Відділення меншої чи більшої потужності вважались недоцільними, тому в разі потреби організовувались декілька однотипних стаціонарних відділень.
Весь термін перебування хворого в стаціонарі може бути поділений на чотири періоди: поступлення (від того, як хворий переступив поріг прийомного відділення до поступлення його у спеціалізоване відділення), діагностичний (від того, як хворий переступив поріг відділення до встановлення остаточного клінічного діагнозу), лікувальний (від встановлення діагнозу до закінчення лікування) і виписки (від оформлення відповідних документів до того, як хворий залишає приміщення стаціонару). В кожному періоді має бути чітко налагоджений безперервний процес надання допомоги, щоб максимально скоротити термін перебування на ліжку. Це сприяє кращому обслуговуванню хворого, досягненню ліпших результатів в лікуванні та економічній ефективності.
Допоміжні лікувально-діагностичні підрозділи, як правило, спільні для поліклініки і стаціонару. Вони містять у своєму складі рентгенівське відділення, лабораторії, відділення функціональної діагностики, патологоанатомічне відділення.
Діяльність амбулаторій, поліклінік, стаціонарів та лікувально-допоміжних підрозділів регламентується відповідними положеннями. Кожний працівник має керуватись відповідними посадовими інструкціями, які створюються на основі цих положень та з врахуванням конкретних умов роботи в тій чи іншій лікарні. Оцінка роботи поліклінік та амбулаторій ґрунтується на числі пацієнтів, які пройшли амбулаторно-поліклінічне обслуговування та кількості зроблених ними відвідувань; оцінка роботи стаціонарів — на кількості госпіталізованих та термінах перебування в стаціонарі (детально - в розділі про управління медичною допомогою).
Оцінка роботи допоміжних підрозділів грунтується на кількості проведених обстежень.
Загалом первинна та вторинна медична допомога зосереджують у нас 90% обсягу амбулаторно-поліклінічної та 80% обсягу стаціонарної роботи.
Дивовижним є й такий факт. У союзних наказах для поліклінік не регламентовано чимало посад вузьких фахівців, хоча постійно наголошувалось на їхній необхідності, бо спеціалізація вважалась основним засобом для підвищення якості і ефективності медичної допомоги. Звідкіля ж ті вузькі фахівці з'явилися у поліклініках? Побічним шляхом - через перепрофілізацію посад дільничних лікарів і за рахунок... непотрібних ліжок. Розгортання спеціалізованих ліжок давало змогу реєструвати посади, яких змушували працювати у т. з. провідній ланці.
Отже, вихід один - повернутись до історичних коренів.
Виокремити із сучасних поліклінік лікарські дільничні амбулаторії, забезпечити їхню адміністративну і фінансову самостійність, замінити дільничних педіатра і терапевта на лікаря загальної практики, цебто створити справжній фундамент системи медичної допомоги - її первинний рівень.
На вторинному рівні замість теперішніх поліклінік створити діагностично-консультативні центри при стаціонарах. У них будуть консультуватись хворі, що їх направлятимуть сюди лікарі загальної практики. Для цього кадрові ресурси стаціонарів слід дещо збільшити у зв'язку із визначеною потребою (табл. 1.3.).Тільки так можна покінчити з одним із основних міфів радянської системи медичної допомоги і забезпечити організаційні передумови її справжньої реформації.
Отже, як видно із табл. 1.3, оптимальний показник кадрового забезпечення державної системи медичної допомоги складає 16,35 лікарів на 10 тис. населення (без лікарів, що працюють в медичних та науково-дослідних інститутах і санаторних закладах).Система медичної допомоги на перших двох рівнях набуде такої трансформації:

Рис. 1. Структура медичної допомоги.

Ще раз наголосимо на основних складових цього нормативу:
5,04 — лікарі загальної практики;
2,10 — стоматологи; загалом на первинному рівні потреба складає 7,14 лікарських посади на 10 тис. мешканців;
4,29 - лікарі-фахівці, що працюють на вторинному рівні (у стаціонарах та консультативно-діагностичних центрах);
1,14 - лікарі-фахівці третинного рівня.
Окрім вищенаведених фахівців, що займаються безпосередньо обслуговуванням хворих, потрібні фахівці, що їм допомагають або виконують інші функції в системі медичної допомоги. Це - дієтологи, фізіотерапевти, лікарі з функціональної діагностики, лікарі швидкої допомоги, генетики, лаборанти, анестезіологи-реаніматологи, ендоскопіями, рентгенологи, радіологи, лікарі санітарної групи, соціальні медики та організатори охорони здоров'я. Потрібні додаткові дослідження потреби у цих лікарях. На перших порах можна задовольнитись часткою, яку займають ці лікарі в нині існуючій системі Тепер вона складає 23,1 %. Отже, потреба у лікарях т. з. допоміжних фахів може бути визначена у 3,78 посади на 10 тис. мешканців. Загалом: 5,04 + 2,10 + 4,29 + 1,14 + 3,78 = 16}35 лікарі на 10 тис. людей.
Вищенаведена система здатна забезпечити громадян Україна т. з. гарантованим обсягом медичної допомоги.
Пацієнти і медичні працівники, яких ця система не влаштовуватиме, повинні мати можливість реалізувати, з одного боку своє право на медичну допомогу, а з іншого — на заняття медичною діяльністю, в громадській та приватній медицині.

2. Основні функції керівників лікувально-профілактичних закладів

При формуванні цехових дільниць найчастіше використовується принцип однорідності цехів за технологією виробництва чи принцип територіального розміщення - на виробництвах з високим ступенем автоматизації, невеликою кількістю працюючих в основних цехах, коли до складу цехової дільниці доводиться включати й допоміжні служби.
Очолює цехову лікарську дільницю цеховий лікар, який повинен бути кваліфікованим спеціалістом-терапевтом і організатором лікувально-профілактичного та санітарно-епідеміологічного обслуговування працюючих.
Основні функції цехового лікаря:
• раннє виявлення та лікування захворювань із використанням сучасних інструментальних, лабораторних і функціонально-діагностичних методів;
• надання медичної допомоги при раптових захворюваннях і екстремальних ситуаціях;
• організація та проведення диспансерної роботи;
• лікарська експертиза тимчасової непрацездатності;
• медичний відбір осіб для санаторно-курортного лікування та дієтичного харчування;
• виявлення інфекційних захворювань, харчових, професійних отруєнь і направлення екстреного повідомлення до СЕС;
• проведення санітарно-просвітньої роботи.
Спільно з профспілковою організацією цеху та його адміністрацією цеховий дільничний терапевт:
• організовує і проводить попередні та періодичні огляди;
• систематично аналізує захворюваність професійну і з тимчасовою втратою працездатності, в тому числі тих, які тривало та часто хворіють, і розробляє заходи щодо їх зниження;
• вивчає умови праці працюючих – спільно із санітарним лікарем з гігієни праці санепідстанції.
Він також бере участь у розробці колективного трудового договору та здійснює контроль за його виконанням.
Цеховий дільничний терапевт працює в тісному контакті з санітарним лікарем з гігієни праці.
Його графік, роботи повинен забезпечити прийом та проведення необхідної профілактичної роботи у поліклініці і на виробництві (на що виділяється 9 годин на тиждень).
При наявності в структурі МСЧ стаціонару цеховий терапевт працює за системою чередування протягом року 8-9 місяців в поліклініці і 3-4 місяці в стаціонарі.
Цеховий терапевт складає план роботи на рік і щоквартально виділяє в ньому такі основні розділи:
1. Організаційна робота – аналіз та звіт про захворюваність, участь у комісіях із працевлаштування, з соціальних питань тощо.
2. Лікувально-профілактична робота – амбулаторний прийом, профілактичні огляди, диспансеризація, експертиза працездатності тощо.
3. Заходи щодо покращання умов праці та побуту працюючих, профілактична робота в цехах, контроль за виконанням рекомендацій тощо.
4. Підвищення кваліфікації медичного персоналу.
5. Впровадження передових, форм і методів профілактики, діагностики та лікування.
В цехах, окрім адміністративного персоналу, який відповідає за виробничу діяльність, створюються громадські організації - комісія соціального страхування цехового комітету профспілки і комісія з охорони праці. Медичні працівники співпрацюють з ними при вирішенні питань санаторного лікування, дієтичного харчування, направлення до санаторію-профілакторію, щодо поліпшення технології виробництва, умов праці та побуту в цехах, попередження травматизму та інвалідизації працюючих.
На деяких підприємствах працюють лікарсько-інженерні бригади, які комплексно вирішують питання оздоровлення умов праці та побуту працюючих.
В них працюють лікарі основних спеціальностей медико-санітарної частини, інженери з техніки безпеки, охорони праці, лікарі-гігієністи та інші спеціалісти. Очолює бригаду головний інженер підприємства чи його заступник.
Таким бригадам під силу ставити та вирішувати різноманітні оздоровчі, в широкому розумінні, заходи на заводі у формі технічно грамотних, гігієнічно обумовлених конкретних інженерних рішень.
Важливе місце в роботі цехового дільничного лікаря займає аналіз захворюваності з тимчасовою втратою працездатності працюючих з метою їх оздоровлення та запобігання економічним збиткам.
Використання основної звітної форми (№ 23-ТН) не дозволяє провести детальний аналіз захворюваності з тимчасовою втратою працездатності, оскільки в ній відсутні дані щодо розподілу працюючих за професією, стажем, робочим місцем, віком, статтю та іншими ознаками, які суттєво впливають на здоров'я. Тому доцільно загальний аналіз доповняти поглибленим, використовуючи "Карту особистого обліку захворюваності", яка заводиться на кожного працюючого і позбавлена зазначених вад.

ВИСНОВКИ

Необхідно зауважити, що в сучасних умовах лікувально-профілактичну допомогу робітникам промислових підприємств надають медико-санітарні частини, територіальні лікарні, поліклініки, диспансери. Принцип переважного обслуговування працюючих на промислових підприємствах (або наближення медичної допомога до-місця їх роботи) в найбільшій мірі втілюється в діяльності медико-санітарних частин.
Медико-санітарна частина (МСЧ) - це комплексне медичне об'єднання, в структурі якого є поліклініка, стаціонар, жіноча консультація, фельдшерські (як виняток лікарські) пункти охорони здоров'я. Вона надає лікувально - профілактичну, організаційно-методичну допомогу, здійснює керівництво санаторіями-профілакторіями, дієтичними їдальнями та підвідомчими дошкільними дитячими закладами. Іноді медико-санітарна частина може бути представлена лише однією самостійною поліклінікою
Важливим є те, що науково-організаційною основою діяльності всіх лікувально-профілактичних закладів, що обслуговують працюючих на промислових підприємствах, є цехова дільничність.
Доцільність організації амбулаторно-поліклінічної допомоги за таким принципом пояснюється можливим впливом на здоров'я технології виробництва, особливостей умов праці в окремих цехах. Обізнаність із специфікою виробничого процесу дозволяє лікареві ґрунтовно аналізувати захворюваність, виявляти конкретну патологію і, головне, при змозі її попереджувати, вирішувати питання про раціональне працевлаштування, необхідне санаторно-курортне лікування, дієтичне харчування і таке інше.
Досвід показав, що тільки довгострокова робота на цеховій дільниці (не менше 3-5 років) дозволяє цеховому терапевту вільно орієнтуватись у специфіці виробництва та впевнено приймати конкретні рішення лікувального та профілактичного характеру.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Баткис Г.А., Лекарев Л.Г. Социальная гигиена и организация здравохранения. - М., Медицина, 1969, 599 с.
2. Васильєв К.Г., Голяченко А.М. Методы эпидемиологического изучения неинфекционных болезней. Киев, Здоров'я, 1983, 127с.
3. Глоссарий терминов по медико-санитарной помощи. ВОЗ, К.1977
4. Голяченко О., Голяченко А. Здоров'я людності та діяльність медичних закладів України у 80-і роки та прогноз на майбутнє. Тернопіль, 1991, 57 с.
5. Голяченко А.М., Обухов А.Т. Центральная районная больница. Киев, Здоров'я, 1997,112 с.

Скачати реферат:
Скачать этот файл (oxorona-zdorovya-organizaczya-zakladu.doc)oxorona-zdorovya-organizaczya-zakladu.doc105 Kb
 
загрузка...