Нові реферати

Реферати, контрольні, курсові регулярно поповнюються новими роботами. Хочете знати які роботи були додані в базу? Підпишіться на розсилку!



Списки нових рефератів, висилатимуться на вашу електронну адресу!

загрузка...

Авторизация



загрузка...
Як скачати реферат?
Послуга «Реферат за SMS»
Унікальна можливість отримати готову (оформлену) курсову, контрольну роботу зі всіма необхідними для даної роботи елементами: таблиці, схеми, графіки, малюнки, формули, розрахунки, практичний матеріал!

Для отримання послуги:

Скористайтеся формою від компанії «СМС Биллинг Украина» та відправте 1 SMS зі свого мобільного телефону. У відповідь, Вам прийде SMS-повідомлення, в якому буде вказано код доступу. Введіть код доступу на сайті та натисніть кнопку «Ввести». Вам буде відкритий доступ для завантаження роботи.

Вартість SMS: 15 грн. з урахуванням ПДВ.

Увага! Всі роботи індивідуальні, виконані на замовлення за допомогою підручників, посібників, додаткових матеріалів та перевірені викладачами!

Також є багато рефератів, які доступні для безкоштовного скачування, в цьому випадку, щоб скачати роботу Вам потрібно тільки зареєструватися на сайті.

Техподдержка сайта: sher@referat-ukr.com

Розвиток соціальної педагогіки
Українські реферати - Соціологія
Автор: ШЕР (реферати, курсові роботи)   

Розвиток соціальної педагогіки

Контрольна робота | реферат

ЗМІСТ

Вступ
1. Історичні етапи розвитку соціальної педагогіки
2. Особливості розвитку соціальної педагогіки як наукового знання і як області практичної діяльності України
3. Розвиток особистості і спадковість
Висновки
Список використаної літератури
Обсяг роботи - 21 сторінка

Для получения услуги выполните следующее:

Отправь SMS с текстом на номер ...
Стоимость SMS - ... с НДС. Текст действителен для 1 SMS.

Отправьте SMS в течение минут секунд
Время отправки SMS вышло! Сгенерировать еще один текст SMS

Для получения услуги необходимо отправить 1 SMS.

Технический провайдер: «СМС Биллинг Украина»
Информ. служба провайдера: с 10:00 до 18:00 в будние дни, тел.: +38-048-771-12-36



(Скорочений текст роботи для ознайомлення)

Термін «педагогічна соціологія» вперше зустрічається в статті А. Луначарського «Соціологія та її значення для педагогіки», надрукованій у "Педагогічній енциклопедії" (1927 р.). Говорячи про зв'язок педагогіки й соціології, він стверджує, що остання може ставитися до освіти як до об'єкта дослідження. Педагогічній соціології відводиться роль певного соціального регулятора. Вона має дбати про те, щоб наукові й навчальні заклади рухалися вперед разом з розвитком суспільства, раніше, ніж усе соціальне життя, пройнялися новим духом. Школа, на його думку, має виправити ті викривлення, які дає дитині життя. О. Калашников, редактор згаданої енциклопедії, підтримує цю ідею Луначарського й у статті «Питання виховання в соціологічному висвітленні» розглядає виховання як пристосування до суспільного середовища. Йдеться про соціалізацію молодого покоління, що відбувається як через організований педагогічний процес, так і через стихійний вплив середовища. Тут, на думку автора, потрібен соціологічний аналіз. Попри всі ідеологічні нашарування, перший розділ цієї енциклопедії ґрунтовно висвітлює плідність зв'язку педагогіки та соціології. Багато з цих положень є прийнятними в умовах сьогодення.

1. Історичні етапи розвитку соціальної педагогіки   

Вживання терміна «соціальна педагогіка» в цьому виданні пов'язується не з окремою науковою галуззю, а з напрямом у контексті педагогіки. Малося на увазі, що соціологічні методи пізнання потрібні педагогіці, а вчителю необхідні соціологічні знання для успішного виховання дітей. Зокрема підкреслювалось, що вивчення соціології не менш важливо, «ніж знайомство з педологією чи рефлексологією». На нашу думку, ці галузі знань у тексті постають поряд не випадково. Це — наслідок досліджень, проведених у 20-і роки на терені педагогіки. Досить ґрунтовними вони були в Україні.

Якщо абстрагуватися від самого терміна «педагогічна соціологія» і звернутися до процесів розвитку українського шкільництва наприкінці XIX — початку XX ст., то стає очевидним явище проникнення понять та методів соціології в педагогіку. Понад те, спостерігається процес формування теоретичної бази саме педагогічної соціології. Звичайно, в тому вигляді, як вона розглядається сьогодні. Висловимо ще таку думку. Виникнення педології наприкінці XIX ст. свідчить про згадану тенденцію. Аналізуючи поле дослідження педології, яку Л. Виготський назвав наукою про дитину як єдине ціле, знаходимо багато спільного з педагогічною соціологією. Якщо психологія, антропологія досліджували дитину поза соціальним середовищем, то педологія докорінно змінює цей підхід. Один із найважливіших принципів у педології — зв'язок розвитку дитини і соціокультурного середовища. Широко використовувалися методи дослідження, властиві соціологічним галузям. Багато з того, що робилося в межах педології, рефлексології має прямий стосунок до становлення педагогічної соціології.

Як свідчать дослідження українського шкільництва початку XX ст. (зокрема, О. Сухомлинської), прагнення до створення інтегративної науки про дитину активно втілювалося в життя. Саме педологія взяла на себе об'єднуючу роль. Вона «мала своїм предметом вивчення дитини й охоплювала своїм змістом анатомію, фізіологію, біологію та соціологію дитини».

Теоретичні основи педології в Україні створювалися відомими вченими створеного в Харкові науково-дослідного Інституту педагогіки О. Залужним, І. Соколянським, В. Протопоповим, Я. Чепігою, Я. Мамонтовим. Вивчення їхньої теоретичної спадщини дає змогу знайти витоки таких галузей сучасної науки як педагогічна психологія, педагогічна соціологія.

Українською педагогікою в період існування УНР був поставлений великий виховний експеримент з перебудови всієї системи педагогічного впливу на соціалізацію шкільництва. Час вимагав нових підходів до виховання і навчання дітей відповідно до умов розвитку нового суспільства.

В цей період точилася боротьба між трьома основними підходами до соціалізації дитини залежно від суспільних ідеалів їх носіїв: великоруська державна концепція була зорієнтована на виховання громадянина чи підданого єдиної Російської держави. Соціалістична концепція більшовицької педагогіки базувалась на ідеях класового характеру школи, українська національна базувалась на чотирьох основних принципах — націоналізації школи, її соціалізації, ідеях єдиної школи та трудової школи.

Націоналізація школи — основна, як видно з тогочасних публікацій ( І. Гусової, І. Соколянського, С. Черкасенко, І. Стешенко, Я. Чепіги, соціалізаційна ідея педагогіки.
Українські педагоги особливо наполягали на тому, що соціалізація (залучення до суспільства) може бути успішною за умови, якщо вони буде проходити рідною, батьківською мовою від колиски до початкової школи, від початкової до вищої школи.

Суспільствознавці вважали, що громадівський соціалізм (М. Драгоманов, Я. Чепіга) від природи притаманний українському етносові, тому українська національна педагогіка повинна виховувати колективістичні здібності дитини через залучення її в шкільний колектив, а через нього — у суспільство взагалі. Українські педагоги звертали увагу на організацію шкільного середовища, виховну позашкільну роботу, в процесі якої і повинен був з'явитись шкільний організований колектив, у якому кожна дитина свідомо виконуватиме свої соціальні ролі.

Яскравим представником тогочасних дослідників був О. Залужний. Його праці з проблем виховання в контексті соціального середовища, соціальних угруповань підготували ґрунт для появи педсоціології. Очоливши секцію соціальної педагогіки УНДІПу (з 1926 p.), О. Залужний по суті займався проблемами педагогічної соціології. Найбільш плідним було дослідження шкільного колективу, який він розглядав як групу взаємодіючих особистостей в певному середовищі. Знайомство з основними працями О. Залужного дає право назвати його не лише педагогом, педологом, а й соціологом. Можна припустити, що за сприятливих умов подальший розвиток педології мав би диференціювати предмет її дослідження (дитинства) і спонукати виникнення нової наукової галузі — педагогічної соціології.

Цінним є досвід використання ідей соціології у шкільництві 1917—20-х років О. Залужного, Я. Чепіги, І. Соколянського, С. Русової. Яскравим підтвердженням тому — участь української делегації в роботі першого педагогічного з'їзду (1927 р., м. Москва). Близько трьохсот учасників з'їзду від України, понад 30 доповідей, 13 з яких подав УНДШ, засвідчили значні досягнення в освітянських галузях, зокрема — про наявність наукового підґрунтя педагогічної соціології (3). І якби в 30-х — 70-х і подальших роках не обірвався логічний розвиток педагогічної науки, зокрема педології, рефлексології, народження педагогічної соціології як наукової галузі було б цілком можливим уже в ті часи.

Водночас, слід зазначити, що для кінця 20-х — 30-х років характерним було розширене трактування предмета педагогіки як науки про соціальне виховання. Термін «соцвих» був чи не найбільш уживаним у тодішній українській періодиці. І. Соколянський, обстоюючи необхідність вивчення поведінки особистості, категорично відкидає потребу створення окремої науки, яка вивчала б її (зокрема і рефлексології). Він вважав, що справжня педагогіка і є «наука про організацію поведінки людини». Фактично педагогіка «поглинала» соціологічні, психологічні та інші аспекти дитинознавства.

У 1925—1928 pp. зустрічаємо матеріали соціологічних досліджень в освіті. В тогочасних освітянських журналах існувала навіть рубрика «Виміри в школі». Вона дає цікавий матеріал для порівняльного аналізу і свідчить про широке використання соціологічних методів у педагогіці, про взаємопроникнення понять і методів дослідження психології, педагогіки, соціології.

О. Калашников у згаданому розділі «Педагогічної енциклопедії» робить спробу окреслити предмет педагогічної соціології як науки, що вивчає середовище, його вплив на формування дитини з метою педагогічного керівництва цим середовищем. На жаль, уже в 30—50-ті р. соціологія, як і педологія, були визнані «буржуазними» науками і дослідження по суті припинилися. Тільки в 60-ті роки поновився процес становлення соціології як самостійної наукової дисципліни. Започатковуються галузеві соціології, зокрема, соціологія освіти. Слід відзначити, насамперед, дослідження Ф. Філіппова. З'явилися праці з соціологічних проблем виховання (Р. Гуров, І. Кон, В. Нечаев, А. Харчев (СРСР), К. Галла (Чехословаччина), Е. Квенцинський (Польща), А. Майєр (Німеччина), Л. Топ, Т. Трунер (Румунія)). Деякі з цих дослідників не розмежовували соціологію освіти і соціологію виховання (А. Майєр). Проте, більшість із них були прихильниками виокремлення предмета дослідження соціології виховання.

Так, Р. Гурова дає визначення соціології виховання як межової соціально-педагогічної науки, що вивчає закономірності соціальної детермінації і соціальних функцій виховання в певних конкретно-історичних умовах. Серед найважливіших проблем, що їх мала вирішувати соціологія виховання, була взаємодія соціального середовища (в широкому плані) і системи виховання в країні. За такого розуміння предмета дослідження соціологія виховання вміщувала проблеми соціології освіти, соціальної педагогіки і педагогічної соціології. На певному етапі це могло бути виправданим.

Але в подальшому уточнюються предмети дослідження, відбувається перерозподіл теоретичного фонду накопичених знань, окреслюються функції. Як наслідок — виникнення нових наукових галузей. Ця закономірність виявляється і під час аналізу взаємовідносин соціології та педагогіки. Взаємопроникнення понять, методів дослідження соціології, педагогіки, психології спостерігається упродовж багатьох років. Як уже зазначалося, такий процес був характерним у розвитку українського шкільництва 20-х — 30-х років, а потім — 60-х — 70-х років.

На початку 70-х років у Москві відбулася наукова дискусія з питань педагогічної соціології, її учасники, серед яких були провідні філософи, соціологи, педагоги, визнали правомірність розвитку педагогічної соціології як самостійної галузі знань. Висловлювалися різні думки щодо її функцій, але зрештою науковці майже одностайно погодилися, що педагогічна соціологія — галузь, яка вивчає взаємозв'язок суспільства і виховання підростаючого покоління. Її предмет — педагогічне керування процесом соціалізації особистості з урахуванням особливостей середовища.

Відтак уже педагогічна соціологія претендувала на те, аби розширити своє предметне поле і ввібрати проблеми, які досліджувалися соціологією виховання, соціальною педагогікою. Про це свідчить і діяльність сектора педагогічної соціології, створеного 1969 р. в Українському науково-дослідному інституті (Київ). Його співробітники розробляли методику, процедури і техніку конкретних соціолого-педагогічних досліджень, вивчали формування готовності учнів до праці, питання сімейного виховання, проблеми правопорушень серед дітей тощо. Таке розмаїття проблем не дало змоги сконцентрувати увагу на осягненні теоретичних основ педагогічної соціології. Незабаром сектор був ліквідований.

Тривалий час паралельно вживалися терміни «соціологія виховання» і «педагогічна соціологія». Так, в «Українському радянському енциклопедичному словнику» (К., 1987) знаходимо: «Педагогічна соціологія, соціологія виховання — галузь соціології. Вивчає проблеми взаємодії основних факторів виховання (соціального середовища, діяльності особистості, цілеспрямованої діяльності спеціальних державних інститутів) у процесі становлення особистості».

Звісно, педагогічна соціологія значною мірою є спадкоємницею соціології виховання. Проведені в 70—80 р. дослідження збагатили теоретичні основи галузей соціології, предметом яких є виховний процес у широкому сенсі, розширили банк емпіричних даних. Шкода лише, що методологічні підходи мали (інакше й бути не могло) значні ідеологічні нашарування, а, отже, й певну політичну спрямованість.

З настанням нових часів з'явились і нові тенденції в розвитку досліджень проблем освіти та виховання. Варто зазначити, що наукові сили здебільшого концентрувались у Москві. В Україні цілеспрямованих фундаментальних досліджень, як у галузі філософії, соціології освіти, так і педагогічної соціології, не проводилось. Це можна сказати і про соціальну педагогіку, педагогічну психологію — галузі, тісно пов'язані між собою.

Лише на початку 90-х р. відбулися певні зрушення. У вузах Києва, Запоріжжя, Харкова відкриваються факультети з підготовки соціальних педагогів і психологів. Створюється лабораторія педагогічної соціології в Інституті педагогіки АПН України. Однак це лише перші кроки. Тим часом ЮНЕСКО на рівні освітніх інституцій уже давно запровадила навчальну дисципліну з соціології освіти, педагогічної соціології до програми підготовки вчителів у багатьох країнах світу.

2. Особливості розвитку соціальної педагогіки як наукового знання і як області практичної діяльності України   

Зміни, які відбулися протягом останнього десятиріччя в нашій країні зумовили загострення існуючих та виникнення нових соціальних проблем. Окремі із них пов’язуються з помилками у політиці, яку проводили державні діячі, деякі – з складним економічним становищем, в якому опинилась Україна. Але майже усі вони, безпосередньо чи опосередковано, пов’язані з соціальним вихованням кожної окремо взятої особистості (незалежно від її соціального статусу) та суспільства в цілому.

Кожен народ, як відомо, формує свою систему виховання, яка підпорядковується властивому тільки йому світосприйняттю. Критеріями оцінки якості такої системи виховання виступають загальна культура нації, розвиток потенційних можливостей кожного її представника, а також здатність забезпечувати духовну єдність, наступність і спадкоємність минулих сучасних і майбутніх поколінь. Українська система виховання належить до давніх педагогічних традицій нашого народу. Ці традиції чітко прослідковуються у наукових спадщинах таких видатних вітчизняних педагогів як О. Духнович, Г. Ващенко, І. Огієнко.

Олександр Васильович Духнович – один з найбільш визначних представників культурно-освітнього руху українців Закарпаття середини ХІХ століття. Слід підкреслити, що більшість робіт про О. В. Духновича стосується його літературно-поетичної та громадської діяльності. Тим часом Олександр Васильович Духнович відомий не тільки як поет, прозаїк, драматург і публіцист, але й як педагог, автор шкільних підручників і педагогічних творів, визначний діяч української освіти.

О. В. Духнович вважав, що освіта, організація шкіл – справа загальнонародна. Тому він звертається до простих людей із закликом за прикладом інших народів самим розвивати свою освіту. Виходячи з реальних умов, О. Духнович радить громадам організовувати у селах збір коштів на шкільні будинки і обладнання до них, оплату роботи вчителя та формування шкільного фонду. З цього фонду, на думку педагога, слід забезпечувати дітей-сиріт та дітей з незаможних сімей навчальними посібниками і приладдям.

У 1857 році вийшла з друку найголовніша праця Олександра Васильовича Духновича “Народна педагогія”. Це був перший посібник з педагогіки не лише на Закарпатті, але й в Україні. На думку автора, “Народна педагогія” призначена не лише для учителів, але й для батьків. Адже саме батьки відіграють визначальну роль у процесі розвитку та соціалізації дитини.

З метою надання матеріальної допомоги дітям неімущих батьків, О. Духнович разом з А. Добрянським у 1862 році організовує “Заведение св.Иоанна Кристителя”. Напередодні відкриття цього закладу Духнович пише: “... ми маємо намір заснувати товариство... для допомоги учнівській руській молоді, метою якого буде надання допомоги молодим руським синам, які обдаровані чудовими талантами, доброчесні, але не мають достатніх засобів”.

Згодом, товариство налічувало 60 юнаків, які здобували освіту в середніх і вищих навчальних закладах. Цікавим є той факт, що зміст людського життя О. В. Духнович вбачає у творчій діяльності. Саме завдяки діяльності людина може стати творцем своєї долі: “Доля людини залежить від самої людини, тобто від спрямування розуму і сил духовних”, від того, в якому напрямі вона вправляє свої здібності – на добре чи погане. Олександр Васильович засуджує індивідуалістичну діяльність, спрямовану на задоволення своїх особистісних потреб. Діяльність людини він розглядає у тісному зв’язку з інтересами суспільства, народу, батьківщини:

“Кто для себя самого живет, сам совсем и умирает,
А кто человечеству живет, он и по смерти жив будет”.

Суспільну діяльність, активну працю на благо свого народу Духнович розглядає як найблагородніше покликання людини, бо, не для самої себе живе людина, але половина життя нашого належить вітчизні, половина ж – людству”.
Кожну окрему людину Духнович розглядає, в першу чергу, як члена великого людського суспільства. Велике значення в процесі соціалізації він відводить вивченню народної пісні та історії свого народу. Серед основних завдань морального виховання Духнович вказує на необхідність виховання у дітей таких якостей, як любов, людяність і товариськість – “щоб змалечку звикали до мирного співжиття”, а також чесності, правдивості, стриманості.

Основними завданнями суспільного виховання Олександр Духнович вважав збудження і гальмування природних задатків. Останнє пов’язане з тим, що на думку Духновича, людині властиві і потенційно негативні задатки, які при неправильному вихованні можуть стати домінуючими і визначити в подальшому характер людини.

Поряд з цим, зазначає автор, у процесі морального виховання необхідно викорінювати елементи аморальної поведінки дітей, такі як брехливість, нечесність, лихослів’я тощо. Певне місце у моральному вихованні Олександр Васильович відводить статевому вихованню дітей. Наслідки неправильного статевого виховання найчастіше знаходять свій вияв у вигляді дитячих статевих відхилень, особливо у підлітків, що призводить, на думку автора, до передчасного виснаження, серйозно підриває фізичне і моральне здоров’я учня. О.В. Духнович називає такі причини статевих збочень у дітей: бездіяльність, лінь та самотність. Він визначає також зовнішні ознаки цих відхилень: засмученість, замкнутість, слабість учня. Для попередження виникнення таких відхилень О. В. Духнович закликає педагогів дбати про організацію дозвілля підлітків, урізноманітнювати види діяльності, а також залучати до цієї роботи батьків.


Дивіться далі: Розвиток особистості і спадковість

 

 
загрузка...