Нові реферати

Реферати, контрольні, курсові регулярно поповнюються новими роботами. Хочете знати які роботи були додані в базу? Підпишіться на розсилку!



Списки нових рефератів, висилатимуться на вашу електронну адресу!

Авторизация



загрузка...
Loading
Як скачати реферат?
Послуга «Реферат за SMS»
Унікальна можливість отримати готову (оформлену) курсову, контрольну роботу зі всіма необхідними для даної роботи елементами: таблиці, схеми, графіки, малюнки, формули, розрахунки, практичний матеріал!

Для отримання послуги:

Скористайтеся формою від компанії «СМС Биллинг Украина» та відправте 1 SMS зі свого мобільного телефону. У відповідь, Вам прийде SMS-повідомлення, в якому буде вказано код доступу. Введіть код доступу на сайті та натисніть кнопку «Ввести». Вам буде відкритий доступ для завантаження роботи.

Вартість SMS: 15 грн. з урахуванням ПДВ.

Увага! Всі роботи індивідуальні, виконані на замовлення за допомогою підручників, посібників, додаткових матеріалів та перевірені викладачами!

Також є багато рефератів, які доступні для безкоштовного скачування, в цьому випадку, щоб скачати роботу Вам потрібно тільки зареєструватися на сайті.

Техподдержка сайта: sher@referat-ukr.com

Класична політична економія. Закон сея. Інституціоналізм
Українські реферати - Історія економічних вчень
Автор: ШЕР (реферати, курсові роботи)   

Класична політична економія. Закон сея. Інституціоналізм

ЗМІСТ

Вступ
1. Історичні умови і основні постулати класичної політичної економії
2. Наукові погляди Ж.Б. Сея. Закон Сея
3. Інституціоналізм, його поширення в країнах
Висновки
Список використаної літератури

ВСТУП

Починаючи з XVII ст., у передових європейських країнах швидко розвиваються ринкові економічні відносини. В аграрному секторі поволі з’являються господарства підприємницького типу з найманою працею, в промисловості інтенсивно розвиваються мануфактури, розширюються торгівля і кредит. Із розвитком промисловості з’явились нові джерела доходу, формується промисловий капітал, який все більше підпорядкував собі торгівельний. Виникла необхідність у формуванні нової економічної ідеології, яка б теоретично узагальнила і пояснила нові економічні процеси. Цю місію виконала класична політична економія, об’єктом дослідження якої стало матеріальне виробництво і об’єктивні закони економічного життя.
Економічна наука як самостійна галузь, з’явилась тоді, коли предметом її дослідження стало виробництво. Найбільший внесок у формування і розвиток класичної політичної економії внесли англійські і французькі вчені XVII – XIX ст. – В. Петті, П. Буагільбер, Р. Кантильон, Ф. Кене, А. Тюрго, А. Сміт, Ж. Б. Сей, Т. Мальтус, Д. Рікардо, Дж. С. Мілль та інші.

1. Історичні умови і основні постулати класичної політичної економії

Певний час панувала думка, яку пропагував К. Маркс, що до нової класичної школи відносяться ті вчення, які ґрунтуються на трудовій теорії вартості, тобто вчення Петті, Буагільбера, Кене, Сміта, Рікардо і Сисмонді. В той же час, погляди таких видатних економістів, як Сей, Мальту, Дж. С. Мілль та інших, оголошувались вульгарними, ненауковими.
Проте уявлення про поняття “класичний” стосовно розвитку економічної думки розширились. Як писав у цьому зв’язку визначний російський економіст М. Д. Кондратьєв (1892 – 1933), на всьому вченні класиків “лежить проповідь господарського устрою, що опирається на принцип свободи індивідуальної господарської діяльності як ідеалу”. Отже, до класичної політичної економії варто віднести всі концепції, в основі яких знаходяться принципи свободи підприємництва і вільної торгівлі, тобто економічного лібералізму. Ці принципи відбито в вислові, який став гаслом класичної школи: “laissez taire, laissez passer”, або “хай все йде так, як йде”, який приписується французькому економісту, фізіократу Вінсенту де Гурне (1712 – 1759). Це словосполучення означає вимогу повного невтручання держави в економічне і ділове життя. При цьому з кінця XVII – початку XVIII ст. Ідея “економічного лібералізму” перетворилась у своєрідний девіз ринкової ліберальної економічної політики. І саме з цього часу зароджується нова теоретична школа економічної думки, яку пізніше й назвуть класичною політичною економією.
Класична школа повела рішучу боротьбу з протекціоністською ідеологією меркантилістів, звернувшись до найновіших досягнень економічної науки тієї доби і розгорнувши фундаментальні теоретичні дослідження. “Класики”, на відміну від меркантилістів, по суті, заново сформулювали і предмет, і метод вивчення економічної теорії, перенісши теоретичні дослідження із сфери товарного і грошового обігу в сферу виробництва і застосувавши для цього нові методологічні прийоми, які забезпечили проведення достатньо глибокого наукового аналізу економічних явищ і процесів. Таким чином, у свій “класичний період” політична економія набула рис дійсно наукової дисципліни, що вивчає проблеми економіки вільної конкуренції (вільного підприємництва).
У розвитку класичної політичної економії можна виділити такі етапи:
- перший етап – етап зародження; він пов’язаний з іменами таких видатних дослідників, як В. Петті, П. Буагільбер, Р. Кантильон, Д. Юм, фізіократів Ф. Кене і А. Тюрбо;
- другий етап повністю пов’язаний з творчістю засновника економічної науки А. Сміта;
- Третій етап – етап розвитку класичної школи; це творчості великих послідовників та інтерпретаторів вчення А. Сміта – Ж. Б. Сея, Т. Мальтуса, Д. Рікардо;
- Четвертий етап – етап завершення; він пов’язаний із занепадом класичних принципів у дослідженнях Ж. Сисмонді, Н. Сенсора, Ф. Бастіа, Г. Ч. Кері, Дж. С. Мілля.

Труд – батько і найактивніший чинник багатства,
А земля – його мати.
Вільям Петті

2. Наукові погляди Ж. Б. Сея. Закон Сея

Жан – Батист Сей (1767 – 1832) – видатний і послідовний продовжувач економічної спадщини Адама Сміта в першій третині ХІХ ст. У Франції, який абсолютизував ідеї свого вчителя про економічний лібералізм і стихійний ринковий механізм господарювання Сей взяв на себе місію популяризатора і інтерпретатора вчення Сміта.
Жан-Батист Сей (1767 – 1832) народився в Ліоні в сім'ї купця. Одержавши відповідну освіту Сей продовжив сімейні традиції підприємництва, швидко збагатившись. Водночас він займається самоосвітою, особливо вивченням політичної економії. Саме так він познайомився з книгою А. Сміта «Багатство народів», ідеї якої, на думку Сея, заслуговували популяризації як на благо Франції, так і всього людства.
Велике враження на Сея виявила поїздка до Англії в 1789 р.( де, як він побачив, в господарстві і політичній економії на передній план вийшли вже індустріальні, а не аграрні проблеми, як це ще було у Франції. Після повернення на континент Ж. Б. Сей поступає на державну службу. З початком Французької революції він примкнув до її радикального крила — якобінців і в 1792 р. добровільно пішов в революційну армію. В 1794 р. Сей повернувся в Париж, де став редагувати журнал, знаходячись на вістрі соціально-економічного життя збуреної революцією країни і критично оцінюючи економічну політику уряду.
З 1799 р. Сей стає членом Трибунату в комітеті фінансів. Він намагається провести в життя принципи економічного лібералізму, які почерпнув у Сміта, що викликало незадоволення Наполеона Бонапарта, який через кілька років відправив Сея у відставку. На рубежі століть Сей активно розробляє власну економічну концепцію, видає свої праці.
Після падіння режиму Наполеона ім'я Ж, Б. Сея як вченого і громадського діяча, реабілітується, він з натхненням продовжує працю над своїми економічними творами. Б 1816 р. Сей відкрив курс лекцій з політичної економії, а з 1819р. в Консерваторії мистецтв і ремесел приступив до читання лекцій по спеціально введеному для нього урядом Реставрації «Курсу індустріальної економії».
В останні роки життя з 1830 р. Ж. Б. Сей очолив спеціально створену для нього кафедру політичної економії в Паризькому університеті (Коллеж де Франс), став фундатором своєї школи економічної думки, яку потім представляли Фредерік Бастіа та інші відомі економісти. За кілька років до своєї смерті Сей видав підсумкову працю свого життя — «Повний курс практичної політичної економії», в якій намагався показати насамперед практичне значення економічної теорії, що ґрунтується на принципах економічного лібералізму і невтручання держави в економічне життя.
Сей ретельно проаналізував погляди свого кумира, систематизував і модифікував їх з позицій прихильника теорії витрат виробництва, звів їх до кількох логічно обґрунтованих основних економічних принципів (законів). Як Франція, так і вся Європа (крім Англії), знайомились із вченням Адама Сміта у тлумаченні Ж. Б. Сея. Коментуючи, розвиваючи, інколи і спрощуючи окремі положення теорії Сміта, дискутуючи з цього приводу із своїми англійськими сучасниками Мальтусом і Рікардо, Сей сформулював і обґрунтував ряд фундаментальних економічних принципів, які й сьогодні знаходяться в основі багатьох теоретичних концепцій.
З численних праць Ж. Б.Сея варто виділити «Трактат політичної економії, або Простий виклад способу, яким утворюються, розподіляються і споживаються багатства» (1803), в якому вже було викладено всі основні положення теорії видатного французького вченого, «Катехізис політичної економії» (1817), «Повний курс практичної політичної економії» (в двох частинах, 1828 - .1829). В двох останніх працях Ж. Б. Сей розвив аргументацію і деталізував основні ідеї «Трактату політичної економії».
Несправедливими уявляються звинувачення К. Маркса, який назвав Ж.Б.Сея «вульгарним буржуазним економістом», хоча останній і спрощував певні положення теорії А. Сміта, популяризуючи їх. Про це пишуть і французькі автори — дослідники історії економічних вчень; «Неясність Сміта часто плідна для розуму, а ясність Сея не дає йому ніякого стимулу». З повагою і симпатією до Ж. Б. Сея ставились його сучасники — титани економічної думки Д. Рікардо і Т. Мальтус. Зокрема, листування між Сеєм і Рікардо тривало до самої смерті останнього в 1823 р.
Пояснюючи погляди Сміта на предмет і метод політичної економії, Сей у чіткій формі виклав своє їх бачення. Він докоряв Сміту за те, що той зробив значну поступку нормативній (практичній) стороні економічної теорії. Французький дослідник намагається порвати з давньою традицією, яка сягає ще вчень каноністів і меркантилістів, стосовно намагань зробити із теорії практичні рекомендації, свого роду інструкції для адміністраторів і державних чиновників.
За визначенням Сея, політична-економія - наука виключно про спонтанний (стихійний) і об'єктивний економічний устрій, «про закони, які управляють багатствами», вона є простим викладом способу, яким «утворюються, розподіляються і споживаються багатства». Тому економічну науку, за переконаннями Сея, потрібно відділити від економічної політики і статистики. За Сеєм, політична економія — наука чисто теоретична і описова, роль ученого-економіста він вбачав у спогляданні, описанні і аналізуванні економічних процесів і явищ, а не в повчанні і наданні якихось порад щодо методів і форм господарювання.
Економічні закони, в інтерпретації Сея, подібні до законів природних - їх не встановлюють, не творять і не відкривають люди, вони самі випливають із природи речей, управляють законодавцями і державами, не знають коконів і суворо карають тих, хто діє всупереч цим законам. Тобто, Сей, як і більшість класиків, сконструював модель політичної економії за взірцем точних наук, закони яких мають універсальний характер. Він гадав, що як і для фізики, так і для політичної економії важливим є не стільки нагромадження фактів дійсності, скільки правильне формулювання загальних принципів, на основі яких потім можна зробити об'єктивні наукові висновки.
Сей завершив критику поглядів фізіократів на продуктивну працю, яку розпочав ще А. Сміт. Проте, якщо Сміт тільки допускав існування продуктивної сили землі і сил природи, то Сей прямо заявив, що в усій діяльності по створенню життєвих благ у будь-якій формі людина повинна співпрацювати у згоді з природою. На відміну від Сміта, його французький послідовник вважав продуктивною і працю по наданню послуг. В сфері послуг, на думку Сея, створюється особливий нематеріальний продукт, який так само, як і матеріальний, речовий має мінову цінність і корисність. Ж. Б. Сей будь-яку корисну працю трактував продуктивною. Виробляти, міркував французький теоретик, означає просто створювати корисності, збільшувати здатність речей і послуг задовольняти людські запити.
Сей допускав можливість виміру вартості не тільки кількістю витраченої праці, але й мірою корисності продукту праці. Зокрема, в «Трактаті політичної економії» він писав, що «цінність є мірилом корисності».
Цими положеннями Ж.Б.Сей продовжив розвиток теорії корисності, започаткованої ще Галіані і Тюрго, значно збагативши її власними висновками. Згідно з теорією корисності, у виробництві створюється споживна вартість (корисність), а остання надає благам цінності (вартості). Цінність продукту, міркував теоретик, складає суть багатства.
Саме теорія Сея лягла в основу концепції граничної корисності «австрійської економічної школи» — однієї із базових в сучасній економічній теорії, що дозволяє вважати його одним із фундаторів теорії корисності. Сей знаходився також біля витоків теорії спадної корисності — одного із основоположних економічних законів.
У створенні багатства нації Сей вирішального значення надавав промисловості, машинному виробництву і технічному прогресові. Головною діючою особою економічного розвитку він проголосив підприємця, започаткувавши, услід за Р. Кантильоном, теорію підприємництва і управління виробництвом, яка з того часу зайняла гідне місце в теоретичних дослідженнях.
Підприємець, на думку Сея, — активний, цілеспрямований, освічений, талановитий винахідник, прогресивний землероб, промисловець чи смілива ділова людина, яка готова йти на ризик заради зростання багатства. Підприємець комбінує фактори виробництва з метою створення продукту для задоволення потреб споживачів. Французький вчений вважав, що саме підприємці, а не всі капіталісти в широкому розумінні слова, а також землевласники і наймані робітники здійснюють виробництво багатства, а тому домінують при його розподілі.
Помітне місце в дослідженнях Ж. Б. Сея зайняла концепція розподілу, яку він побудував на грунті теорії витрат виробництва і яка нині широко відома під назвою теорії «трьох факторів» виробництва.
Спрощена схема розподілу продукту (багатства), згідно з концепцією Сея, має такий вигляд: праця, капітал і земля розглядаються основними виробничими факторами, надаючи послуги по створенню вартості. На ринку виникає попит на ці продуктивні послуги з боку підприємців, які комбінують їх для виробництва необхідних корисних благ. При цьому підприємець є тільки посередником між продуктивними послугами і споживачами. Кожен із трьох факторів виробництва створює свою частку цінності продукту (багатства), який розподіляється у формі доходів: наймані робітники (носії праці) одержують заробітну плату, капіталісти (власники капітану) — процент, земельні власники — ренту, підприємці — підприємницький дохід — за «діяльність, талант, дух порядку і керівництво».
Отже, дохід на капітал — прибуток— Сей розділив між власниками капіталу і підприємцями (керівниками виробництва) на процент і підприємницький дохід. При цьому в центрі механізму розподілу доходів знаходиться підприємець.
Триєдина формула, що випливає із теорії «трьох факторів» Сея, у відповідності з якою кожен фактор виробництва винагороджується певним доходом, по своїй суті стала своєрідною інтерпретацією поглядів Сміта. Йдеться про те, що, запозичивши у А. Сміта ідею про класову структуру суспільства та її вплив на походження і розподіл багатства, Сей ніби «уточнює», що названі фактори — «праця», «капітал», «земля» - мають самостійне значення в створенні доходів найманих робітників, капіталістів і землевласників.
Таким чином, Сей відкидає будь-яку думку про можливість експлуатації праці за умов вільної конкуренції і вільного продажу робочої сили і його учні на основі висновків свого вчителя намагались вивести положення про «гармонію економічних інтересів» всіх класів суспільства, будуючи свої міркування на відомій ідеї А. Сміта про те, що особистий інтерес «економічної людини», спрямований «невидимою рукою», обов'язково співпадає з суспільним. Таким чином, в теорії Ж. Б. Сея кожен з власників виробничих факторів зацікавлений в процвітанні інших.
Концепція розподілу доходів Сея сприяла прогресові економічної науки. За своєю суттю вона фактично є макроекономічною, водночас виявляючись значно точнішою від знаменитої схеми суспільного відтворення Ф. Кене, адже в варіанті Сея доходи (продукт) розподіляються між реальними особами, а не гіпотетичними класами. А теорія «трьох факторів» сьогодні знаходиться в основі уявлень більшості сучасних економістів про природу вартості (цінності).
Теорія ринків, або «закон Сея»
Чи не найбільше значення в теоретичній спадщині Ж. Б. Сея має його теорія ринків, яка в економічній літературі одержала назву «закону Сея».«Продукти купуються за продукти» як у внутрішній, так і в зовнішній торгівлі — ось коротка суть теорії ринків Сея. Така проста думка викликала справжній фурор, який не затихає і по цей день.
Квінтесенція «закону Сея» полягає в тому, що при досягненні суспільством всіх принципів економічного лібералізму, виробництво (пропозиція) буде породжувати адекватне споживання (попит), тобто виробництво товарів і послуг за умов смітівського «природного порядку» обов'язково породжує доходи, на які ці товари і послуги вільно реалізуються. Сей передбачав, що гнучке і вільне ціноутворення на ринку призводитиме до майже миттєвої реакції на зміну ринкової кон'юнктури, стаючи гарантією саморегулювання економіки. Відповідно, сукупний попит автоматично дорівнює сукупній пропозиції, що забезпечує рівновагу ринкової економіки за умов вільної конкуренції. При цьому всі доходи споживаються, тобто використовуються на закупівлі товарів і послуг. Так, за Сеєм, стихійно і об'єктивно діє ринковий механізм ціноутворення, який і є механізмом саморегулювання ринкової економіки.
«Пропозиція створює відповідний їй попит», — так лаконічно сформулював «закон Сея» видатний економіст XX ст. Дж. М. Кейнс, водночас піддаючи його критиці. Вже за традицією теорію ринків Сея «апологетичною і вульгарною» оголосив К.Маркс, однак її підтримували такі стовби класичної політичної економії, як Т. Мальтус і Д. Рікардо, а також вчені багатьох інших напрямів і шкіл, економісти наступних поколінь протягом більш як 130 років, аж до появи теорії кейнсіанства. Дж. М. Кейнс, зокрема, писав, що представником класичної школи є будь-який автор, який поділяє «закон Сея».
На грунті своєї теорії ринків Ж. Б. Сей зробив висновок про принципову можливість безкризового розвитку ринкової економіки. Він допускав існування часткових диспропорцій, коли одного товару виробляється забагато, а існує нестача іншого. При цьому Сей підкреслював, що диспропорції виникають не через загальне зростання обсягу виробництва, а тому, що не виробляються товари, яких потребує ринок. Тому для подолання труднощів із збутом в одних галузях, Сей радив розширювати виробництво в інших. «Попит на товари будь-якої галузі зростає тоді, коли зростає пропозиція товарів і послуг в усіх галузях», — таким був висновок Ж. Б. Сея.
Як же можна пояснити «довгоживучість» концепції Сея про безперешкодну і повну реалізацію сукупного продукту і безкризове економічне зростання, яка є далеко не беззаперечною, свідоцтвом чого були періодичні кризи ринкової економіки? Тут можна вказати на три обставини, які ґрунтуються на теоретичній спадщині А. Сміта:
1) «природний порядок» Сміта передбачає гнучкість цін і гнучкість заробітної плати, взаємовигідний за пасивної ролі грошей обмін працею та її результатами для всіх ринкових суб'єктів; іншого стану речей «закон Сея» не визнає;
2) «закон Сея» за принципами економічного лібералізму виключає будь-яке державне втручання в економіку;
3) теорія ринків Сея передбачає поступальний розвиток ринкових відносин на основі досягнень науково-технічного прогресу.
Отже, лише за таких ідеальних умов можна визнати справедливість «закону Сея». Дійсно, якщо допустити можливість бартерної економіки, де гроші є всього лише рахунковими одиницями і сукупний попит на них дорівнює цінності всіх товарів і послуг, призначених для обміну на гроші, тоді загальне перевиробництво товарів дійсно було б неможливим. Саме тоді «продукти купуються за продукти». «Закон Сея» має насамперед теоретичне, а не практичне значення, тому він і виявив великий вплив саме на теорію, яка намагалась відшукати абстрактні принципи досягнення економічної рівноваги.

3. Інституціоналізм, його поширення в країнах

На рубежі ХІХ - ХХ століть в США виникла нова течія економічної думки — інституціоналізм.
Інституціоналізм виявився реакцією на панування монополій в ринковій економіці. Початковий етап його розвитку характеризувався різкою критикою монополістичних корпорацій, їх спочатку нічим не обмеженого свавілля в період виникнення і початкового розвитку (остання чверть XIX - початок XX століття). В цьому відношенні інституціоналізм став альтернативою неокласичній теорії. Водночас його фундатори критично сприймали й висновки марксистської політичної економії.
В розвитку інституціональних економічних теорій можна виділити кілька етапів, або періодів:
• перший етап охопив зародження і широке розповсюдження інституціоналізму (перша чверть XX ст.); це був період раннього, так званого критичного інституціоналізму, який представлений працями американських дослідників Т. Веблена, Дж. Коммонса, В. Мітчелла, а також англійського економіста Дж. А. Гобсона;
• другий етап — 30-50-ті роки — це період пізнього, позитивістського інституціоналізму, який пропонував реформи ринкової економіки для подолання кризових явищ 30-х років, досліджував роль недосконалої конкуренції і ринкової влади монополій; найбільш відомими інституціональними теоретиками цього періоду були американці А. Берлі, Г. Мінз, Дж. М. Кларк, С. Чейз, австрієць Й. Шумпетер, француз Ф. Перру та інші; на цьому етапі до інстутиціональних досліджень прилучились відомі неокласики — Е. Чемберлін із США, П. Сраффа і Дж. В. Робінсон із Великої Британії та інші;
• третій етап — соціально-інституціональний напрям 60-80-х років, або неоінституціоналізм, найвідомішими неоінституціоналістами стали американські теоретики Дж. К. Гелбрейт, У. Ростоу, Р. Коуз, шведський дослідник Г. Мюрдаль та деякі інші сучасні економісти.
Характерною рисою течії інституціоналізму стало те, що її об'єднує не єдина теорія, а спільна методологія, тому в ній, окрім самих інституціоналістів, об'єднались представники різноманітних течій і напрямів - неокласики і кейнсіанці, монетаристи і неоліберали тощо
и мотивами людей рухають насамперед родинні почуття, інстинктивний потяг до знань і високої якості виконуваної роботи.
Інституціоналізм започаткував американський теоретик Т. Веблен. Ця течія економічної думки дуже своєрідна, їй властиві значні особливості.
Інституціоналізм ґрунтується переважно на позаекономічному тлумаченні суті господарських процесів в ринковому суспільстві. При цьому рушійними силами економічного розвитку вважаються соціальні явища як політичного, правового, етичного, морального, психологічного, технічного, так і економічного характеру — такі, як держава і профспілки, сім'я і традиції, звичаї і мораль, правові акти і етичні норми, технічний прогрес і наука, конкуренція і ринкова влада, еволюція економіки тощо. Ці та інші явища були об'єднані одним спільним терміном — інститути, або інституції, що й дало назву цьому напряму економічної думки .
«Інституції, — писав автор терміну, американський економіст В. Гамільтон, — це словесний символ для кращого опису суспільних звичаїв. Вони означають домінуючий і постійний спосіб дії, що став звичкою для якої-небудь соціальної групи чи традицією для нації». Звідси випливає, що господарська діяльність людей регулюється звичаями, традиціями, етичними нормами поведінки, національною психологією тощо.
Водночас інституціоналізм не дає єдиного визначення основи економічних процесів. Зокрема, Т. Веблен вважав такою основою психологію і біологію, Дж. Коммонс - психологію і право, В. Мітчелл - безліч позаекономічних явищ, Й. Шумпетер - новаторство підприємців, технічний прогрес, конкуренцію і ринкову владу, Дж. К. Гелбрейт - технологію. Тому Дану течію об'єднує не єдина теорія, а єдина методологія, тобто переважно позаекономічне трактування економічних явищ і процесів.
Прибічники інституціоналізму такі економічні явища, як власність, товар, гроші, кредит, процент, прибуток тощо вважають лише формою прояву психології суспільства. Однак, на відміну від вчених «австрійської школи» маржиналізму, які досліджували психологію ізольованого раціонального суб'єкта, інституціоналісти звертаються до групової психології окремих груп і верств суспільства, визнаючи її вирішальний вплив на економіку. Підхід до економічних процесів з точки зору «соціальної психології» дозволив інституціоналізмові дати в цілому правильний опис соціальних аспектів економічного життя, що виключалось з методологічних позицій маржиналізму.
З появою інституціоналізму в економічній науці початку XX ст. відбувся перехід від простого описання і апологетики історичного минулого капіталізму, характерних для «історичної школи», від схоластики маржиналізму «австрійської школи» до опису і класифікації дійсно існуючих явищ ринкової економіки.
Інша важлива риса інституціоналізму — визнання еволюційного розвитку єдино можливою формою економічного і соціального прогресу. Всі без винятку інституціоналісти були принциповими противниками революційних зрушень, пропонували реформістський шлях оздоровлення капіталізму. Вони одними із перших в економічній науці визнали важливу роль держави в організації ринкової економіки, обґрунтували можливість регулювання останньої.
Загальні проблеми, пов'язані з державним втручанням в ринкові економічні процеси, були розроблені Т. Вебленом (необхідність створення своєрідного «мозкового центру» при уряді, суттєве посилення впливу технічної інтелігенції в господарському управлінні тощо). Праці Дж. Коммонса були спрямовані на вивчення можливостей правового впливу на економіку з боку держави. В. Мітчелл та його послідовники розробляли статистичні прийоми вивчення державного впливу на досягнення економічної рівноваги.
Практична спрямованість раннього інституціоналізму, критичне ставлення до можливостей автоматичного відновлення втраченої ринкової рівноваги, посилена увага до кількісного аналізу економічних процесів, постановка питання про необхідність державного регулювання економіки зробили його одним із найближчих і найважливіших попередників кейнсіанства — економічного вчення видатного економіста Дж. М. Кейнса.
Інституціоналізм, таким чином, став якісно новим напрямом економічної думки. Він увібрав в себе найвищі теоретико-методологічні досягнення попередніх шкіл економічної теорії: зокрема, обґрунтовані математикою і математичним апаратом граничні принципи економічного аналізу «неокласиків» (в частині виявлення тенденцій в розвитку економіки і змін кон'юнктури ринку), а також методологічний інструментарій «історичної школи» Німеччини (для дослідження проблем «соціальної психології» суспільства).
Можна виділити три основних риси, що визначають специфіку методології інституціоналізму:
1) незадоволення надто високим рівнем абстракції, властивого класичній і неокласичній теоріям, особливо статичним характером ортодоксальної теорії цін;
2) прагнення до інтеграції економічної теорії з іншими суспільними науками;
3) незадоволення недостатнім емпіризмом «класиків» і «неокласиків», заклик до деталізації кількісних досліджень.
Пізніше інституціоналізм став дуже широкою течією економічної думки, в якій на грунті спільної методології об'єднались представники багатьох її напрямів.
Ранній інституціоналізм представлений трьома напрямами американського інституціоналізму:
1) соціально-психологічним напрямом Т. Веблена;
2) соціально-правовим напрямом Дж. Коммонса;
3) емпіричним, або кон'юнктурно-статистичним, напрямом В. Мітчелла та його послідовників, а також своєрідним «англійським» інституціоналізмом Дж. Гобсона.
Соціально-психологічний інституціоналізм
Торстейн Веблен (1357 - 1929) став фундатором не тільки інституціоналізму взагалі, але й його соціально-психологічного напряму, який він обґрунтовував в працях «Теорія бездіяльного класу» (1899), «Теорія підприємництва» (1904), «Інстинкт майстерності і стан промислової техніки» (1914), «Інженери і система цін» (1921), «Власність відсутнього» (1923) та інших.
Т. Веблен став першим економістом, хто показав неспроможність економічного лібералізму за умов панування монополій і обґрунтував необхідність «соціального контролю» над господарською діяльністю. Він започаткував новий методологічний прийом — технологічний детермінізм, провістив «панування технократії» в майбутньому ринковому суспільстві, пристрасно засуджував панування монополій і фінансової олігархії — до нього з такою критикою не виступав жоден економіст.
Основними елементами ринкової економіки Т. Веблен вважав машинне виробництво («індустрію») і систему підприємництва («бізнес»). За його словами, матеріальною основою сучасної цивілізації є «індустрія», а спрямовуючою силою — «бізнес». Він відзначав, що метою і стимулом для підприємця служать не задоволення людських потреб, не розвиток виробництва, а одержання прибутку. Тому виникає суперечність («дихотомія») між інтересами розвитку виробництва і інтересами підприємців. Фундатор інституціоналізму вводить поняття «психологія бізнесу», через яке пояснює мотиви поведінки підприємців.

ВИСНОВКИ

У розвитку класичної політичної економії можна виділити такі етапи:
- перший етап – етап зародження; він пов’язаний з іменами таких видатних дослідників, як В. Петті, П. Буагільбер, Р. Кантильон, Д. Юм, фізіократів Ф. Кене і А. Тюрбо;
- другий етап повністю пов’язаний з творчістю засновника економічної науки А. Сміта;
- Третій етап – етап розвитку класичної школи; це творчості великих послідовників та інтерпретаторів вчення А. Сміта – Ж. Б. Сея, Т. Мальтуса, Д. Рікардо;
- Четвертий етап – етап завершення; він пов’язаний із занепадом класичних принципів у дослідженнях Ж. Сисмонді, Н. Сенсора, Ф. Бастіа, Г. Ч. Кері, Дж. С. Мілля.
За визначенням Сея, політична-економія - наука виключно про спонтанний (стихійний) і об'єктивний економічний устрій, «про закони, які управляють багатствами», вона є простим викладом способу, яким «утворюються, розподіляються і споживаються багатства».
Інституціоналізм виявився реакцією на панування монополій в ринковій економіці. Початковий етап його розвитку характеризувався різкою критикою монополістичних корпорацій, їх спочатку нічим не обмеженого свавілля в період виникнення і початкового розвитку (остання чверть XIX - початок XX століття). В цьому відношенні інституціоналізм став альтернативою неокласичній теорії. Водночас його фундатори критично сприймали й висновки марксистської політичної економії.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Ковальчук В., Сарай М. Економічна думка в історичному аспекті: Навчальний посібник, Тернопіль: СМП Астон
2. Блауг М. Экономическая мысль в ретроспективе, Москва: Дело, 1994; с. 657
3. Жид Ш., Рист Ш. История экономических учений, Москва: Экономика, 1995; с. 94
4. Кондратьев Н. Д. Избранные сочинения, Москва: Экономика, 1993, с. 294

Скачати реферат:
Скачать этот файл (klasichna-politichna-ekonomiya-instituczionalizm.doc)klasichna-politichna-ekonomiya-instituczionalizm.doc100 Kb