Нові реферати

Реферати, контрольні, курсові регулярно поповнюються новими роботами. Хочете знати які роботи були додані в базу? Підпишіться на розсилку!



Списки нових рефератів, висилатимуться на вашу електронну адресу!

загрузка...

Авторизация



загрузка...
Як скачати реферат?
Послуга «Реферат за SMS»
Унікальна можливість отримати готову (оформлену) курсову, контрольну роботу зі всіма необхідними для даної роботи елементами: таблиці, схеми, графіки, малюнки, формули, розрахунки, практичний матеріал!

Для отримання послуги:

Скористайтеся формою від компанії «СМС Биллинг Украина» та відправте 1 SMS зі свого мобільного телефону. У відповідь, Вам прийде SMS-повідомлення, в якому буде вказано код доступу. Введіть код доступу на сайті та натисніть кнопку «Ввести». Вам буде відкритий доступ для завантаження роботи.

Вартість SMS: 15 грн. з урахуванням ПДВ.

Увага! Всі роботи індивідуальні, виконані на замовлення за допомогою підручників, посібників, додаткових матеріалів та перевірені викладачами!

Також є багато рефератів, які доступні для безкоштовного скачування, в цьому випадку, щоб скачати роботу Вам потрібно тільки зареєструватися на сайті.

Техподдержка сайта: sher@referat-ukr.com

Утворення держави Київська Русь
Українські реферати - Історія України
Автор: ШЕР (реферати, курсові роботи)   

Таблиці, схеми, графіки, малюнки, формули, розрахунки, практичний матеріал, а також оформлення роботи будуть доступні після завантаження реферату (скачати реферат)

Утворення держави Київська Русь

Курсова робота з історії держави і права України


ЗМІСТ

Вступ
1. Виникнення і формування держави у східних слов’ян
2. Виникнення держави Київська Русь
3. Критика антинаукових «теорій» утворення Київської Русі
4. Роль і місце Київської Русі в історії Європи
Висновки
Список використаної літератури
Обсяг курсової роботи - 52 сторінки

Для получения услуги выполните следующее:

Отправь SMS с текстом на номер ...
Стоимость SMS - ... с НДС. Текст действителен для 1 SMS.

Отправьте SMS в течение минут секунд
Время отправки SMS вышло! Сгенерировать еще один текст SMS

Для получения услуги необходимо отправить 1 SMS.

Технический провайдер: «СМС Биллинг Украина»
Информ. служба провайдера: с 10:00 до 18:00 в будние дни, тел.: +38-048-771-12-36


Питання про походження Русі з центром у Києві протягом тривалого часу спотворювалося теоріями, які відповідали політичним завданням їх творців. У XVIII ст. з'явилася так звана норманська теорія, в основі якої лежить твердження проте, що Київську Русь створили варяги (нормани), тобто вихідці зі Скандинавії. Німецькі вчені Г. Байєр, Г. Міллер та А. Шльоцер, які були академіками Російської Академії наук (тоді взагалі було засилля німців при царському дворі), посилаючись на літописний запис про прихід варязьких князів на Русь, стверджували, що вони принесли сюди державу. До речі, першим антинорманістом був сучасник німецьких авторів норманської теорії великий російський вчений М. В. Ломоносов. Штучно створити державу неможливо.
Держава може виникнути тільки на власному ґрунті розвитку суспільства. Проте в ранній історії Русі не можна не враховувати й ролі варязького чинника. Адже, наприклад, князь Олег з'єднав два сильних слов'янських політичних об'єднання (з центрами в Новгороді і Києві) в одну потужну державу.

Отже, досить актуальною є тема курсової роботи: «Утворення держави Київська Русь».
Мета курсової роботи – визначення особливостей утворення Київської Русі.
Предмет курсової роботи – утворення держави Київська Русь.
Завдання курсової роботи:
- визначити виникнення і формування держави у східних слов’ян;
- з’ясувати причини виникнення держави Київська Русь;
- проаналізувати антинаукові «теорії» утворення Київської русі;
- визначити роль і місце Київської Русі в Істрії Європи.



(Скорочений текст роботи для ознайомлення)

У другій половині IX ст. в Східній Європі сформувалися три політичні утворення слов'янських племен, які арабські джерела називають Куявією, Славією та Арсаніею. Куявія — це Київська Русь; Славія — північна частина східнослов'янських земель з центром у Ладозі, Артанія — нинішня Тамань.

(Таблиця 1.1.)
Передумови виникнення держави у східних слов’ян

Виникнення держави у східних слов'ян було пов'язане [1; c.25]:
1) із зародженням і утвердженням на Русі феодальних відносин;
2) поступовим, але стійким формуванням державотворчих традицій (антське, склавинське, полянське об'єднання);
3) необхідністю захисту від сильних сусідів, які вже мали свої держави (Хозарський каганат, Візантія тощо);
4) територіальною, етнічною, мовно-культурною спільністю цих племен;
5) економічними зв'язками, розвитком торгівлі, що вимагало подолання відокремленості племен, стимулювало їх інтеграцію;
6) посиленням Києва завдяки його географічному положенню, економічному становищу, політичному значенню та попередній історичній еволюції.

Виникнення держави Київська Русь

Історію Київської Русі як держави умовно можна поділити на три етапи: становлення (882-972 pp.), розквіт (972-1054 pp.), занепад (1054— 1132 pp.) В останній період лише в роки князювання в Києві Володимира Мономаха (1113-1125 pp.) ненадовго сталося відродження колишньої міці держави.
Історичним ядром Русі було Середнє Подніпров'я, а от кордони держави не були стабільними, територія держави розширювалася у різних напрямках: то приєднувалися східнослов'янські племена (спочатку древляни, сіверяни, радимичі, потім угличі, тиверці та інші, останніми з яких були в’ятичі), то підкорялися (часто внаслідок мирної колонізації) неслов’янські племена, як-от: угро-фінські на півночі та в Поволжі, тюркські на півдні і південному сході, балтійських мов, то внаслідок успішного військового походу князя ліквідовувалися державно-політичні об’єднання (Булгарія, Хозарія), внаслідок чого виникали можливості для слов’янської колонізації й створення нових князівств (наприклад, північно-східних). У період найвищого розквіту держави за київських князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого її кордони охоплювали величезну територію від Ладозького та Онезького озер до Середнього Подніпров’я, від Карпат, Пруту і пониззя Дунаю на заході і південному заході до Волги на сході.

Швидке зростання території держави не призвело до ліквідації старих меж земель (князівств), їх самостійності та особливостей влаштування життя. Це було об'єднання в єдине ціле «малих держав», тобто князівств, які були суб'єктами союзу. Між іншим, перший збірник писаних норм права Русі — «Руська правда» — підтверджує цю самостійність суб'єктів союзу, бо навіть злодій переслідувався лише в межах свого князівства.
Політичним осередком землі було місто («город») — укріплений адміністративний і ремісничо-торговельний центр, який дав назву всьому князівству. Іноді взагалі князівство називали коротко: Київ, Новгород, Чернігів тощо. А от племінні назви поступово зникають. Всі інші міські поселення князівства тоді називалися пригородами. Князівства поділялися на волості (округи), а волості — на верві (общини), які були найменшими адміністративно-територіальними одиницями, налічуючи кілька десятків дворів.

Населення є другим важливим елементом держави. З етнічної точки зору про населення Київської Русі можна сказати, що воно було дуже строкатим. Навіть слов'янські племена хоча були спорідненими, але кожне з них мало свої звичаї, особливості в мові, культурі, побуті. У процесі розширення території держави до неї включалися, як вже зазначалося, різні неслов’янські народи, які додавали щось своє в побут, мову, культуру, спосіб ведення господарства тощо. Тобто відмінності населення різних кінців величезної держави за умов нерозвиненості зв'язків між окремими землями загалом не зникали, а поглиблювалися. До того ж, торговельні та економічні зв'язки князівств окремих регіонів Русі мали різні напрями, що також впливало не тільки на побут, мову і культуру, а й на зростання економічної і політичної могутності міст чи князівств у цілому. Добре відомо, що Новгород та Псков мали тісні економічні й політичні відносини зі Скандинавією, а наприклад, південно-західні князівства — з Візантією [3; c.130].

Існування багатьох відмінностей між населенням окремих князівств чи груп князівств не виключало наявності чинників, які об'єднували все населення русі та її князівства в єдине ціле. Звичайно, першим чинником було значення Києва як економічного, політичного і культурного осередку держави, до якого тяжіла решта міст. Тут перебував князь, на якого був покладений обов'язок зберігати цілісність всієї держави, організовувати оборону її від ворогів. Київський князівський стіл вважався найважливішим, найпочеснішим, найпривабливішим для князів.
Об'єднувальним чинником було православ'я, запроваджене за часів князя Володимира Великого (Святого) у 988-989 pp. Хрещення Русі не тільки ввело її в європейський духовний і культурний світ, але й мало вплив на всі сфери економічного, суспільного і культурного життя держави. Єдність релігії сприяла єдності держави. (Зауважимо, що язичництво проіснувало на Русі ще досить довго, бо в історичних джерелах язичницькі жерці-волхви зустрічаються навіть на початку XII ст.) Місцем перебування глави Руської православної церкви — митрополита — був Київ, а в князівствах були створені єпархії, очолювані єпископами, які підпорядковувалися митрополиту.

Наступним чинником можна назвати спільність правлячої династії, якою від 882 р. були Рюриковичі, оскільки вважається, що князь Олег до неї належав (проте не питання дискусійне, можливо, він був варягом-дружинником Рюрика). Князь Святослав Ігоревич започаткував заміну в деяких князівствах місцевих вождів-князів своїми синами. Його син Володимир (980-1015 pp.) посадив на столи (вираз «посадити на стіл» в значенні «посісти місце князя» походить від обряду під час заступання нового князя на посаду садовити його на стіл — цього разу у прямому смислі) своїх синів у найбільших містах: Новгороді, Полоцьку, Пскові, Смоленську, Турові, Муромі, Іскоростені, Владимирі, Тмуторокані. У менш важливих містах правили його намісники і тисяцькі, хоч вони могли бути призначені ним і з числа місцевих князів, але ж унаслідок цього поставлені від нього у повну залежність.

За Ярослава Мудрого династія Рюриковичів була представлена в усіх князівствах Русі. Київський князь був старший від інших князів династії, але владу над ними він мав тільки тоді, коли треба було організовувати оборону кордонів від ворога або йти в похід на ворога. Тоді князя, який проявляв непослух, династія могла позбавити князівського столу.
Самостійність князівств не виключала спільності якихось заходів чи правил. Для цього існували з'їзди князів, які називалися снеми. Рішення з’єздів мали юридичну силу, хоч не було способу примусити порушників дотримуватися постанов зібрання князів, крім застосування збройної сили.
На всій території Русі юридичну силу мало звичаєве право, яке походило із звичаїв східнослов'янських племен, хоч вони й не були абсолютно скрізь однаковими. З появою у першій половині XI ст. «Руської правди» її писані норми діяли в усіх князівствах Русі [3; c.135].

У суспільному плані населення Київської Русі поділялося на багато категорій, відмінних за своїм економічним і правовим становищем. Загалом все населення можна поділити на три основні групи: вільних, напіввільних і невільних. До еліти вільних належали феодали-землевласники (бояри-дружинники, вище духовенство, церкви і монастирі як і шипі власники земельних багатств). Землеволодіння зростали за рахунок надання землі князями за службу, господарського освоєння «нічиїх» земель, а також шляхом захоплення земель общин. Бояри-дружинники не були тоді ще замкненою соціальною групою, тому до цієї категорії могли потрапити навіть заможні смерди.

Найбільш значну за кількістю частину населення Русі становили вільні селяни-общинники — смерди. В історичних джерелах та в «Руській правді» вони виступають під загальною назвою «люди». Питання про правове становище «смердів» дискусійне. Через обмаль джерел вирішити його дуже важко, а то й неможливо. Деякі дослідники вбачають різницю між вільними общинниками і смердами. (Підставу для дискусії дає сама «Руська правда». Її статті написані так, що в рядку немає поділу на слова, цей поділ зробили пізніше дослідники, коли готували знайдену пам'ятку права до друку ще у 1767 р. Стаття 26 написана так: «Авсмердеивхолопе-5гривен». Її можна прочитати по різному: «А за (вбивство) смерда і за холопа 5 гривень». У цьому випадку однаковий штраф за вбивство раба (холопа) і смерда свідчить про його дуже низьке становище у суспільстві. А можна прочитати так: «А за смердового холопа 5 гривень». Це означає, що смерд міг мати холопа, за вбивство якого винний платив указаний штраф).

Смерди — це сільське населення, яке займалося господарством, дістаючи землю в уділ від общини або посідаючи приватну власність, отриману за службу князю («княжі смерди»). Смерди — люди повноправні й вільні. «Руська правда» обмежує право успадкування майна смерда лише синами. Якщо синів у смерда не було, то його майно переходило у власність князя, дочкам же з цього майна, давалася якась частина як посаг. Можливо, йдеться про смердів, які несли військову службу з наданої їм зрозуміло, що князь повинен був турбуватися про збереження державного земельного фонду, щоб земельними ділянками платити за службу своїм воїнам. Селяни-общинники (смерди) могли брати у бояр землю в оренду і так потрапляли до них у залежність.

До вільних людей належало міське населення, яке не було однорідним, бо існували міські низи («чернь») і міська аристократія. Міщани називаються в джерелах так; «граждани», «люди градські», «люди». До них належали всі вільні мешканці міста, які займалися ремеслом і торгівлею, Верхівка міського населення, аристократія мала назву «вятшіє». Вони беруть участь у раді князя і часто змішуються з боярами. У деяких князівствах (Новгород, Псков) вони набувають великого багатства, перетворюючи свої міста на купецькі республіки, в яких вони відіграють помітну політичну роль. Однак, на відміну від Західної Європи, де сильні міста дістали право на самоврядування, в Київській Русі міста підпорядковувалися загальній адміністрації князівства [6; c. 95].

Напіввільними та невільними людьми були закупи, ізгої, челядь, холопи. У «Руській правді» зустрічаємо багато статей про закупів. Це юридично вільні люди, але безземельні, які потрапили в боргову кабалу від кредитора і своєю працею в його господарстві зобов'язані були поверну ти борг. На цей період закуп втрачав свободу. Якщо ж він робив спробу втекти від хазяїна і його спіймали, то перетворювався на повного («обільного») холопа. Але хазяїн не мав права продавати його в холопи, а якщо він порушував таке право, то мав сплатити штраф до державної казни та відпустити закупа на свободу (ст. 61 Просторової редакції Правди: «Якщо хазяїн продасть закупа в обільні холопи, то закуп отримує свободу від усіх грошових зобов'язань (по відношенню до хазяїна), а хазяїн за злочин платить 12 гривень штрафу»). Закуп навіть міг у незначних справах виступати свідком у суді, на відміну від невільних людей.
Близькими за своїм становищем до закупів були рядовичі. Більшість дослідників вважає, що це були люди, які відбували на землевласника феодальні повинності на основі договору — ряду.

Ізгої — це люди, які через різні обставини втратили свій статус у середовищі, де вони проживали, тобто це могли бути як вигнані з общини за якусь провину селяни чи міщани, так і князівські діти, позбавлені батьківської спадщини. Ними могли бути й холопи, які змогли викупитися на волю, але господарства не мали і жили з милості свого хазяїна або церкви.
Повністю безправними були челядь і холопи, фактично вони були рабами. Ще в додержавний період існувала торгівля невільниками-рабами Одним із джерел рабства були полонені, які складали категорію населення — челядь, що не мала ніяких прав і вважалася власністю хазяїна. Холопами ставали місцеві бідні жителі: закупи, люди, одружені на рабині «без ряду» (мабуть, без договору з хазяїном рабині («роби»), збанкрутілі боржники тощо.
Значну за кількістю категорію населення становило православне духовенство, а також церковні і монастирські піддані. Серед них траплялись як вільні, так і залежні, проте вони підпадали в усіх справах під юрисдикцію церковного суду, як і ізгої.

Державний лад Київської Русі може бути визначений як ранньофеодальна монархія. Це була держава на чолі з великим київським князем, якому підрядковувалися місцеві правителі, його васали. Державний апарат не був розвиненим. Та й князь не був повновладним у своєму князівстві, наприклад, церква мала своїх підданих, на яких не поширювався вплив державної влади. До речі, боярська земля також не підпадала під князівську юрисдикцію.
Головною функцією князя була оборона держави, військові походи, збір данини у формі полюддя. Державні і князівські податки йшли до однієї казни, так само як і видатки на власні потреби князя і на державні потреби.
Влада в державі (хоч це й була монархія) не належала виключно князеві. Так, поруч з ним існували ще боярська рада і віче. Іноді ці три вищі влади діяли узгоджено, часом конфліктували, нерідко якась одна влада у даному князівстві переважала, але вона ніколи не витісняла інші повністю [6; c.98].

Власне, в державі правили не окремі князі, а княжа династія Рюриковичів, представниками якої вони були. Коли князь, який мав малолітнього сина, помирав, то у династії не виникало необхідності призначати регента (заступника-опікуна) до повноліття сина — в родині знаходилися дорослі чоловіки, здатні управляти князівством, а то й усією державою. Тобто влада князя не передавалася у спадок, хоча це не виключає того, що син посідав батьківський князівський стіл.
На Русі діяли різні принципи розподілу столів і різні шляхи їх досягнення. Одні дослідники вважали, що головним був принцип старшинства, встановлений Ярославом Мудрим. Існувала своєрідна ієрархія князівств за їх значенням, і по цій «князівській драбині» сходили князі від меншого до більш значущого князівства. Головним був київський стіл, потім чернігівський, далі переяславський і нарешті тмутороканський стіл. Наприклад, коли звільнявся княжий стіл у Києві, то його повинен був посісти чернігівський князь, а до Чернігова, згідно з цією системою, потрапляв переяславський князь.

Наведеного принципу далеко не завжди дотримувалися. Історик права В.І. Сергієвич ще у XIX ст. доводив, що при занятті столу частіше діяло право сили. Після захоплення столу князь намагався виправдати свої дії різними аргументами, як-от: фізичним старшинством, правом «отчинності», яке виникало, якщо цей стіл колись посідав його батько. Право «отчинності» призводило до міжусобиць, бо внаслідок дії принципу старшинства на одному й тому ж столі в різний час перебували різні князі. Аби уникнути конфліктів між собою, князі, зібравшись у Любечі в 1097 p., постановили, щоб кожен з них тримав свою «отчину» в межах, які існували на час з'їзду. Стіл і майно батька син міг отримати за законом або за тестаментом (заповітом). Це також спричиняло суперечки між спадкоємцями.

Важливим чинником в отриманні права на князівський стіл був вибір народу, роль якого в державному житті Русі була досить відчутною. Запросивши князя, народ (віче) укладав з ним договір, в якому визначалися його обов'язки, головними з яких було збереження внутрішнього ладу, утримання міста і передмість у належному стані, захист від ворогів. Князь був воєначальником, главою адміністрації, найвищим суддею, опікуном церкви, він же вирішував питання зовнішніх відносин. Влада князя була обмежена вічовими ухвалами. Укладаючи «ряд» (договір) з народом, князь складав присягу народу, а народ — йому. Цей обряд називався «хресним цілуванням».

Боярська рада (дума) за своїм складом не була однаковою в усіх князівствах. До неї входили дружинники, бояри земські, духовні особи, в деяких князівствах — тисяцькі. Періодичність засідань боярської ради також була різною. Наприклад, київський князь Володимир Мономах, як свідчить літопис, кожен день розпочинав із засідання боярської ради. На засіданні ради можна було вільно висловлювати свою думку, навіть якщо вона суперечила думці князя. Сторони намагалися переконати одна одну в правильності своєї думки. Боярська рада брала участь у вирішенні будь-яких питань державного життя князівства. Бояри були посередниками між князем і вічем, спрямовували вічові збори, формулювали умови, за якими запрошений вічем князь мав правити тощо [6; c.101].

Віче — це дуже давній орган влади. В добу родового ладу віче збігалося з родовою (племінною) радою, пізніше — з територіальною. Тоді воно не було розділене з боярською радою, а потім стало окремим органом влади, виступаючи то у згоді з боярами, то князем, якщо між ними існували суперечності. Віче відбувалося лише в головному місті землі, а його рішення були обов'язковими й для приміських утворень, які, хоч і могли скликати віче, але його постанови стосувалися лише місцевих проблем. Віче збиралося не регулярно, а «за необхідності» з ініціативи князя або бояр. Воно відбувалося на княжому дворі, на ринковій площі або на церковному подвір'ї. У ньому брали участь бояри-дружинники, «вятшіє люди» (верхівка міщан), батьки родин, духовні особи.

Ухвали віче були одноголосними. Цікавим був метод досягнення одноголосності. Якщо опозиція була нечисленною, її просто перекрикували. Якщо ж вона була значною і сторонам не вдавалося переконати один одного, розпочиналася бійка. Хто переміг, той одноголосно і приймав рішення. Роль віче була дуже великою. Вже зазначалося, що воно могло запрошувати князя на стіл, домагатися заміни князівських тіунів або посадників, іноді домагалися видання якогось закону тощо. Остання згадка в джерелах про віче стосується середини XII ст. Натомість у князівствах, які займали територію сучасної України, провідну роль у державному житті стала відігравати боярська рада.

У Київській Русі законодавча влада не була відокремлена від виконавчої і судової. Князь видавав закони й виконував їх, визначав розміри податків і збирав їх, очолював військо тощо. Багато справ він доручав виконувати своїм урядовцям з числа наближених слуг-дружинників. Тобто адміністрація ще не виділилася в окрему державну структуру. Чимдалі від центру розмішувалась територія, тим слабшою там була влада князя, бо на місцях існувало самоврядування. Зв'язок з центром (і залежність від нього) проявлявся у сплаті данини і в обов'язку сформувати на заклик князя загальне ополчення в разі загрози з боку ворога.
Всі виконавчі органи поділялися на центральні і провінційні. Центральні органи управління були княжими і земськими. Земські органи влади (тисяцькі, соцькі, десяцькі) були виборними і залежали від віче, Отже, і з'явилися вони ще до виникнення Русі. Пізніше вони будуть призначатися князем. У воєнний час вони скликали народне ополчення і керували ним, а у мирний — виконували поліційні функції охоронців порядку та здійснювали суд у торговельних справах, які виникали на ринку.

Місцеву (провінційну) адміністрацію представляли княжі намісники, або посадники. Ними ставали бояри-дружинники або молодші князі, які «були на хлібі у князя». До земських органів у пригородах належали соцькі, у вервах-общинах — виборні старости, або отамани. Чіткого розмежування функцій княжих і земських органів влади не було. Вони стежили за порядком і спокоєм у своєму краї, охороняли торговельні шляхи, ремонтували мости, вживали заходів на випадок голоду та ін. [6; c.111].
Судити по правді — це був один із головних обов'язків князя, який був найвищим суддею. Князь здійснював суд сам або доручав це зробити своїм тіунам. Суд князь здійснював на княжому дворі або в місці його перебування під час військового походу чи збору данини. Під юрисдикцію княжого суду підпадали всі вільні люди (крім духовенства).
У центральному місті були також вічові суди, які розглядали справи князів та їх родин. У передмісті існував суд посадника або тисяцького, який був колегіальним, бо в ньому брали участь ще й соцькі. За свою роботу урядовці діставали частину від сплачених штрафів. Про це свідчать статті «Руської правди». Суддям допомагали нижчі судові урядовці: дітські, отроки, вижі, метальники [9; c.68].

Найнижчим із публічних судів був вервний (громадський) суд, до складу якого входив староста і «добрі люди», тобто заможні, чесні, шановані громадою члени верві. Чітких меж його компетенції не було. Він переважно розглядав справи про порушення права власності, проводив вступне слідство, за потреби у справі про вбивство або крадіжку на території верві чи коли на території общини було зі знайдено тіло вбитого і злочинець не був встановлений. Тоді на основі кругової поруки (спільної відповідальності) община платила так звану дику виру з коштів общинної каси, внесок до якої робив кожен член общини. Коли вбивство або каліцтво було вчинено не навмисно, то община допомагала винному сплатити штраф, якщо він раніше робив внески у спільну касу. Рішення громадського суду були остаточними, тобто апеляції до вищого суду не подавалися.
Існували ще суди духовні, або церковні. Вони судили духовенство та підданих церкви і монастирів у всіх справах, а всіх людей — у справах віри і моралі (наприклад, богохульство, чаклунство, знахарство, розлучення) тощо.

До приватних судів належав суд хазяїна над невільником, суд землевласника над селянами, які живуть на його землі, та суд батька над сином.
Функціонування судів визначалися нормами права, які регулюють стосунки між людьми. Вони були усними і письмовими. Давнішими, звичайно, були усні норми права, які виникли із звичаїв. В додержавний період єдиним творцем правових норм був народ, а формулювали їх при розгляді спірних справ вожді або старійшини племені. Визнання всіма їхньої доцільності та наступне застосування в життєвій практиці, постійне дотримання їх суспільством перетворювали такі норми у правовий звичай або у норми звичаєвого права. Вони зберігалися в народній пам'яті, передаючись із покоління в покоління у формі символу, приказки або прислів'я.

Звичаєве право дуже близьке до поняття «мораль», норми поведінки людей, і в період Київської Русі, і пізніше звичаєве право на українських землях відігравало значну роль [9; c.70].
Звичаєве право є одним із основних джерел писаного права. Найдавнішими пам'ятками писаного права на Русі були княжі договори: міжнародні (з греками 907, 911, 945, 971 pp.), між князями, князя з народом. Писані норми з'являлися також внаслідок законотворчої діяльності князів. Це були княжі устави, які базувалися на нормах звичаєвого права, доповнюючи або змінюючи їх. Різні постанови князів про судові штрафи чи данини називалися княжим уроком. Окрему групу складали церковні устави князів, які визначали правне становище церкви, впорядковували церковні суди та забезпечували церкву десятиною (десятою частиною доходів, які отримувала державна казна від населення).

На писане право Київської Русі мали вплив римське та візантійське право, яке прийшло сюди внаслідок політичних і культурних зв'язків Русі з Візантією (східною частиною колись могутньої Римської імперії), а також разом з прийняттям християнства за православним зразком. Воно збагатило місцеве звичаєве право новими нормами і поняттями. До нас дійшли збірники візантійського права: «Номоканон» (збірник церковного права), «Еклога» (законодавчий звід, виданий у Візантії в 726 p., він являв собою компіляцію Кодексу імператора Юстініана), «Прохіроп» (своєрідний посібник для суддів, у якому були сформульовані та розтлумачені норми цивільного, кримінального, процесуального та церковного права, який був виданий у 879 р. на основі Кодексу Юстініана), а також компілятивний збірник візантійського права, складений на Русі, — «Книги законів».

Визначною пам'яткою права Київської Русі стала «Руська правда», започаткована київським князем Ярославом Мудрим у першій половині чи середині XI ст. Точна дата появи «Руської правди» не відома. Слово «правда» означає «закон», «справедливість». «Руську правду» знайшов у 1738 р. російський гірничий інженер і історик В. М. Татішев. Потім були знайдені інші її списки, вона включалася в тексти літописів або пізніших юридичних збірників. На сьогодні відомо понад сотню таких списків. Залежно від кількості статей у списках всі вони поділяються на три групи (редакції): Коротку правду, Поширену (Просторову) правду та Скорочену правду. Нумерація статей здійснена була пізніше під час публікації.
Найдавнішою була Коротка правда, в якій записано 43 статті. Вона складається з двох частин: Правди Ярослава і Правди Ярославичів. Тобто частина статей була складена князем Ярославом, а частина пізніше — його синами, про що й зроблено запис між статтями 18 і 19.

У Короткій правді зафіксовані найстаріші норми звичаєвого права (зокрема, кровна помста) та пізніші норми звичаєвого карного права і княжі настанови. У першій частині головна увага зосереджувалася на захисті життя і честі дружинників та їхньої власності — майна і челяді. Тут ще відсутні норми захисту феодального землеволодіння. Сини Ярослава додали норми, спрямовані на захист князівського феодального маєтку, земельної власності бояр-дружинників. Різниця у правному становищі привілейованої частини суспільства і підданих добре простежується у статтях про штрафи за вбивство. Так, життя холопа оцінювалося 5 гривнями, а за вбивство дружинника треба було заплатити 80 гривень [9; c.73].

Взагалі, якщо бути точним, «Руська правда» була не першою спробою уніфікації норм права на Русі. Ще князь Володимир замінив виру (штраф у 40 гривень) за вбивство смертною карою, але згодом відмовився від такого рішення, оскільки штрафи були важливою статтею князівських доходів. Ярослав встановив єдину систему покарань (штрафів) за злочини, а кровну помсту (тільки за вбивство, адже кровна помста була пережитком далекої старовини) обмежив вузьким колом родичів убитого.
Сини Ярослава взагалі скасували криваву помсту як спосіб покарання за вбивство. Про це в «Руській правді» говориться так: «1. Якщо людина вб'є людину, то мстити може брат за брата, або батько, або син двоюрідний брат, або племінник з боку матері; якщо ж не буде нікого, хто міг би помститися за нього, то заплатити за вбитого 40 гривень...».

У Просторовій редакції після цієї статті написано: «2. Після [смерті] Ярослава знову зібралися його сини Ізяслав, Святослав, Всеволод і мужі їх (дружинники) Коснячко, Переніг, Никифор і скасували помсту смертю за вбивство, встановивши грошовий викуп; а стосовно всього іншого, то як судив Ярослав, так вирішили судити і його сини».
Просторова редакція «Руської правди», яка містить 121 статтю, з'явилася пізніше — очевидно, після повстання в Києві 1113р., на що вказує записаний після 52 статті Устав Володимира Мономаха, в якому обмежуються проценти за борги, бо саме сваволя лихварів у Києві спричинила повстання.
Скорочена редакція «Руської правди» виникла у XV ст. і використовувалася у церковних судах Московської держави.

У нормах цивільного права ще не були чітко окреслені ні суб'єкт, ні об'єкт речового права, не існувало взагалі абстрактного поняття права на речі. «Руська правда» має лише деякі вказівки на княжу, боярську і церковну власність. Вона говорить про наявність як індивідуального, так і громадського права власності. Закон розрізняє право власності і право володіння, але майже не вказує на способи набуття власності, зокрема на землю. Найважливіше, що власник мав гарантії судового захисту свого майна і своєї особи.

В «Руській правді» відображено процес посилення охорони приватної власності. Розмір штрафу за порушення права власності залежав від виду і кількості украденої худоби чи збіжжя, а також від місця вчинення злочину (в полі, в коморі, на току тощо). Вочевидь, у той час часто траплялися випадки порушення меж земельних володінь, вирубування дерев у лісі, збирання меду в чужих бортях, бо багато статей «Руської правди» стосуються саме таких злочинів:
«71. Якщо хтось знищить знак власності на борті, то сплачує 12 гривень.
72. Якщо хтось зрубає знак бортної межі і порушить орну межу чи тином перегородить дворову межу, то сплачує 12 гривень штрафу.
75. Якщо хтось підрубає борть, то сплачує 3 гривні штрафу та за дерево півгривні.
76. Якщо хтось забере мед із борті, то сплачує 3 гривні штрафу, а за мед, якщо бджоли вже були підготовлені до зимівлі, сплачує 10 кун, а якщо вулик був підготовлений — то 5 кун».
(Зауважимо, що суми штрафів були досить великими. За 40 гривень можна було тоді купити 50 корів) [9. c.79].

В «Руській правді» зафіксовані також норми спадкового права, бо воно пов'язане з правом власності. Успадкування майна здійснювалося за законом і за заповітом. Успадковувати майно могли тільки сини. «90. Якщо помре смерд, то його майно (коли він не мав синів) переходить до князя; якщо ж у нього залишаться незаміжні дочки, то їм належить дати посаг; а якщо вони будуть замужем, то не давати».
Це обмеження прав дочок на батьківське майно пояснюється тим, що, вийшовши заміж, вони забрали б майно зі свого роду. Але бояри і дружинники могли спадщину передавати й дочкам: «91. Якщо помре хтось із бояр або дружинників, то спадщина князю не передається; якщо [у нього] не буде синів, то нехай спадок візьмуть дочки».
Батьківський двір без поділу успадковував молодший син. Якщо спадкоємці були ще малолітніми, то спадщиною до їх повноліття розпоряджалася мати, але тільки у випадку, якщо вона не виходила вдруге заміж. У разі її заміжжя призначався опікун з найближчих родичів, яким міг бути і вітчим.

Передача майна опікунові здійснювалася при свідках, бо після досягнення дітьми повноліття майно треба було їм повернути. Якщо опікун не зберіг спадщину, він мав виплатити збитки. Але за виконання обов'язків опікуна він користувався доходами з майна дітей, яких він опікував. Про це свідчить стаття 99:
«99. Якщо залишаться в домі [після смерті батька] малолітні діти і не будуть ще здатними самі себе утримувати, а їх мати знову вийде заміж, то піддати їх разом з рухомим і нерухомим майном під опіку близькому родичу до того часу, доки вони виростуть; товар передавати опікунові в присутності свідків; а що він (опікун) наживе, віддаючи те майно під проценти або пускаючи в торговий оборот, те, повертаючи їм (дітям) сам товар, нехай забере собі як прибуток, бо він годував і турбувався про них; якщо ж буде приплід від челяді чи від худоби, то все це забрати дітям; якщо ж він щось утратив, то за все мусить заплатити тим дітям готівкою; якщо ж навіть вітчим візьме дітей під опіку з їх спадщиною, то умови договору будуть такі ж».

У Київській Русі було досить розвиненим зобов'язальне право, тобто норми, які регулюють відносини між двома сторонами, одна з яких (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші або ж утримуватися від певної дії), а друга (кредитор) має право вимагати від боржника виконання його зобов'язання. Одностороння відмова від виконання зобов'язання не допускалася [9; c.85].
Право зобов'язань виникало тільки між вільними і дієздатними людьми: позика, купівля-продаж, найм, поклажа тощо. Об'єктами договорів про позику були не тільки гроші, але й худоба, збіжжя, мед, віск та інший товар. Позичене віддавалося кредитору з процентами. «90. Якщо хто дає гроші під проценти, мед з умовою наддачі, зерно з умовою надбавки, то йому треба виставити свідка і, як домовилися, так нехай і візьме».

В разі перевищення розміру позикового процента кредитор втрачав позичену суму. За невиконання умов договору боржник міг потрапити в рабство до кредитора.
Об'єктом купівлі-продажу було як рухоме, так і нерухоме майно. Договори найму могли бути різні: найм на постійну службу (тіуни, ключники), найм тимчасовий для виконання певної роботи, найм худоби чи реманенту для сільськогосподарських робіт або найм борті, збіжжя і т. ін. Найм на роботу часто вело до феодальної залежності того, хто наймався. Договір поклажі цінних речей не вимагав обов'язкової присутності свідків. Стаття 49 говорить:
«Якщо хто покладе у когось товар на зберігання, то при цьому свідки не потрібні; якщо ж стане вимагати більше (ніж поклав), то нехай присягне той, у кого знаходився товар, бо вже тим йому зробив благодіяння, що зберігав його товар».

В «Руській правді» злочини називалися «образою» або «кривдою». Об'єктами і суб'єктами злочину могли бути тільки вільні люди. Особливістю карного права цього періоду було те, що порушення справи про злочин і судочинство повністю залежало від потерпілого. Класифікація злочинів була такою:
а) проти життя — навмисні (з наміром) і ненавмисні (без наміру, наприклад, вбивство нічного злодія під час скоєння ним злочину, вбивство під час сварки);
б) проти тіла (каліцтво і тілесні пошкодження);
в) проти честі і свободи (вони каралися найбільш суворо);
г) проти майна (крадіжки, розбій і пограбування, втеча невільника, підпал, обман, конокрадство, яке каралося дуже суворо — до передачі сім'ї в рабство і конфіскації майна);
д) проти громадських інтересів;
є) проти релігії (чаклунство, волхвування, крадіжка предметів культу, богохульство тощо);
ж) проти родини (вбивства і крадіжки в сім'ї, подружня зрада тощо);
з) проти моралі.

Поняття «зрада державі» тоді ще не існувало. Суб'єктами злочину не могли бути невільники, бо вони були власністю хазяїна, який ніс матеріальну відповідальність за вчинений рабом злочин:
«46. Якщо холопи виявляться крадіями— князівські, боярські або церковні,— то князь не карає їх штрафом, оскільки вони не вільні люди, але нехай їх хазяїн сплатить вдвічі відшкодування потерпілому позивачу».
Однак хазяїн міг покарати раба на свій розсуд.

«Руська правда» містить норми про співучасників злочину. Закон вимагав притягувати до однакової відповідальності всіх, причетних до злочину: «42. Якщо хто краде худобу в полі або овець, кіз чи свиней, то сплачує 60 кун, якщо крали кілька злодіїв, то кожному сплатити по 60 кун; 43. Якщо обкрадуть тік або вкрадуть зерно в ямі, то, скільки б злодіїв не здійснювали крадіжку, кожен із них платить по 3 гривні і по 30 кун» (куна — 1/25 гривні)». Крадій майна чи худоби називається в «Руській правді» терміном «тать», а крадіжка — «татьба».
Покарання мали такі назви: «вира» (грошовий штраф у 40 гривень, траплялося, що злочинець мав сплатити 80 гривень, тобто подвійну виру), «продажа» (штраф), «поток і пограбування» (позбавлення особистих прав і конфіскація майна). Смертної кари «Руська правда» не передбачає. Кровна помста за вбивство була скасована синами Ярослава. Не застосовувалися також ув'язнення та каліцтво. Вира на користь князя присуджувалася за вбивство вільної людини. Родичам убитого сплачувалася визначена сума грошей, яка називалася «головництво». Подвійна вира стягувалася зі злочинця за вбивство княжих урядовців. В разі тяжкого тілесного ушкодження злочинець сплачував «полувиру» (20 гривень). Продажа стягувалася за незначні злочини проти особи та за більшість злочинів проти майна. Її розмір визначався сумою від 1 до 12 гривень. Штраф йшов на користь держави, а потерпілий отримував грошове відшкодування — «урок».

Із розвитком суспільства і держави не тільки складалася структура судів і вдосконалювалося право, але й формувався порядок судових дій (судового процесу), спрямованих на визначення прав осіб, охорону цих прав і забезпечення їх виконання. Такий порядок називався судочинством. За часів Київської Русі судовий процес був звинувачувально-змагальним. Характерною для судочинства була активна форма участі в процесі сторін, а судді лише спостерігали за дотриманням визначеної процедури змагання. Однак елементи розшукового процесу спостерігаються і в разі, коли злочин було вчинено проти князівської влади або проти релігії [9; c.88].
Сторони в судовому процесі називалися «позивачем» і «відповідачем», вживалися також терміни «істець», «винний», «покривджений», «позваний». Сторонами на суді були фізичні або правні особи. Індивід як правна одиниця щойно виокремився із сім'ї, роду, общини, але ще не відірвався від них повністю, що й видно зі статей «Руської правди», коли наслідки судового процесу поширювалися на сім'ю (поток і пограбування) або на громаду (вира).

Судовий процес називався «тяжа» або «розправа». Виникнення процесу цілком залежало від потерпілого. Якщо позваний не хотів іти до суду, то його можна було доставити силою. Якщо він давав поруку, його звільняли від примусового затримання. Але для того, щоб розпочалася «тяжа», потерпілий спочатку повинен був знайти вкрадені речі та виявити злочинця, тобто йому треба було провести досудове слідство.
Досудове слідство проводилося у формі «зводу» або у формі «гоніння слідом». «Звід» — це засіб повернення втраченого майна та виявлення злочинця. Але й «звід» міг розпочатися тільки за певних умов. Потерпілий повинен був не пізніше ніж через три дні після втрати речі про це оголосити (на ринку чи біля церкви, де було багато людей). Якщо протягом трьох днів той, у кого річ в цей час перебувала, повертав її власникові, то він не піддавався покаранню. Якщо ж річ у когось знайдено пізніше, він повинен був пояснити, як вона до нього потрапила. Якщо він не був крадієм, то мав вказати на того , у кого її придбав, і разом із власником речі та самою річчю (вона називалася «лице») піти до нього. Той же, на кого було вказано (якщо він теж не був крадієм), «вів звід» далі, вказуючи на попередника. Так тривало доти, доки не знаходився винний — «конечний тать». Звід вели в присутності представників громади.

В межах міста звід вели до кінця, поза межами — до третього зводу, тобто до третьої людини. Коли той третій фактично не був винним, а тому не бажав підпадати під кару як «конечний тать», то він мав вести звід далі. Для цього він тимчасово сплачував власникові за річ («лице») і з нею вів звід далі до кінця, після чого річ поверталася власникові, сплачені за неї гроші поверталися тому, хто вів звід до кінця, а злочинець притягувався до суду.
Розшук невільника йшов тільки до третього зводу. Звід не вели за межами князівства. Хто не міг «вести звід» або «не вийшов на звід», вважався злочинцем, відшкодовував втрати покривдженого і піддавався покаранню. Утому випадку, коли річ було куплено у невідомої особи або знайдено, необхідно було виставити двох свідків або мати підтвердження митника, в присутності якого здійснювалася купівля цієї речі.

Наведемо деякі із статей «Руської правди» [9; c.90]: 
«35. Якщо хто упізнає свою річ, загублену або вкрадену у нього, коня, одяг або худобу, то йому не треба говорити «це моє», але хай скаже так: «Піди на звід, з'ясуємо, де ти її взяв». Якщо на зводі з'ясується, хто винен, то на того й впаде відповідальність за крадіжку; тоді він (істець) візьме свою річ, йому ж винний буде сплачувати й за те, що пропало разом з виявленою річчю; якщо буде конокрад, то видати його князю на поток; якщо ж буде звичайний крадій, то з нього стягнути 3 гривні;
36. Якщо звід буде тільки в одному місті, то позивачу довести його до кінця; якщо звід вийде за межі міста, то вести його до третього попередника, а третій платить йому грішми за лице, з яким буде йти до кінця зводу, а істець має чекати решти речей; коли ж дійде справа до останнього відповідача, то той і платить все, включаючи штраф».

Іншою формою попереднього слідства є «гоніння слідом» — розшук злодія по слідах, які залишив він чи вкрадена ним худоба. Той, до кого приведе слід, вважався злочинцем, якщо він не міг «відвести слід» від себе. Винним вважався і той, у кого знаходили вкрадене. У зв'язку з існуванням кругової поруки в громаді (верві) приведення сліду на її територію зобов'язувало верв відшкодувати збитки та понести публічну кару (заплатити штраф) або знайти і видати злочинця. Гоніння слідом також здійснювалося у присутності громади і з дотриманням відповідного обряду.
Розгляд справи в суді вівся як словесне змагання сторін, за яким спостерігали судді та представники громади. Їхні заяви і вимоги повинні були підкріплюватися доказами. Ними були:
а) свідки («видоки», «послухи», «люди»);
б) особисте зізнання;
в) присяга;
г) речі;
д) божі суди.
Свідків виставляли обидві сторони. Свідками могли бути лише вільні люди за невеликим винятком. Найчастіше їх було два, хоча могло бути й більше. Чужинці не зобов'язані були давати свідків, цей доказ вони за міняли присягою. Свідчення кількох звичайних людей дорівнювалося до свідчень одного урядовця (наприклад, митника). Зізнання свідків мали значення тільки тоді, коли вони точно відповідали заявам сторін.

Пережитком далеких часів були «божі суди» як вид доказу. Вони спиралися на віру у можливість втручання під час вирішення судової справи Бога, який подає знак, хто правий, а хто винний. На Русі вони здійснювалися шляхом випробування водою або розпеченим залізом, двобоєм і жеребом. «Божі суди» ще називалися «ордаліями». Під час випробовування холодною водою підозрюваного зв'язаним кидали у воду. Невинуватим вважався той, хто тонув («вода не приймає винного»), а при випробуванні гарячою водою відсутність помітних пошкоджень руки свідчила про те, що ця людина не винна. Випробування залізом передбачало, що звинувачений брав у руку шматок розпеченого заліза і ніс його кілька кроків. Якщо він не діставав за цей час значних пошкоджень руки, то вважався невинним. Пізніше набула поширення така форма «божого суду», як двобій («поле»). Він використовувався в карних і навіть у цивільних справах. Двобій відбувався в присутності судових урядовців. Хто перемагав, той вважався правдивим. Жеребом вирішували питання про те, кого допускати до присяги, якщо не було інших доказів або вони були у сторін рівноцінними. А присяга, власне, означала, що ця людина вигравала судовий процес.

Наведемо деякі статті «Руської правди»:
«85. Всі ці тяжби вирішуються показаннями свідків з числа вільних людей; якщо трапиться бути свідком холопу, то на суді йому не виступати; але коли захоче істець піддати обвинуваченого випробуванню, то, сказавши так: «Згідно з показаннями цього холопа я беру тебе для випробування, але беру тебе я, а не холоп», — взяти його для випробування залізом; якщо вдасться звинуватити його, то він (істець) отримує від нього своє; а не вдасться звинуватити його — сплатить йому за тортури гривню, тому що взяв його для випробування згідно з показаннями холопа.
86. А збору за випробування залізом платити 10 кун, мечнику 5 кун, датському півгривні; ось такі збори, які збираються при випробуванні залізом, хто за що одержує.
87. Якщо хто візьме когось для випробування залізом, згідно зі свідченнями вільних людей або за підозрою, яка на нього впала, або на підставі того, що його бачили вночі (поблизу місця злочину), то за випробування йому не платити, тільки той, хто його взяв (для випробування), платить збір за випробування залізом».

Вирок суд виносив усно. Цивільних вироків суд сам не виконував, віддаючи цю справу стороні, яка виграла процес. Урядовці лише допомагали їй у цьому, отримуючи за це додаткову платню. Карні вироки виконував князь або його урядовці. Позивач міг задовольнитися майном «судженого або перетворити того на невільника до відпрацювання ним боргу. Незадоволена сторона мала право подати скаргу князеві, і тоді справа розглядалася знову, але таке траплялося, мабуть, дуже рідко, коли судилися представники панівної верстви населення.

Таким чином, у IX—XII ст. відбувається процес формування держави, вдосконалюється адміністративний апарат управління і суд, унормовуються суспільні відносини, поступово зникають залишки відносин і прана додержавної доби і набирає сили писане право. «Руська правда» свідчить про нерозвиненість феодальних стосунків і державної влади, але в ній чітко простежується, що вона перебувала на захисті інтересів землевласників.

 

 
загрузка...