Нові реферати

Реферати, контрольні, курсові регулярно поповнюються новими роботами. Хочете знати які роботи були додані в базу? Підпишіться на розсилку!



Списки нових рефератів, висилатимуться на вашу електронну адресу!

загрузка...

Авторизация



загрузка...
Як скачати реферат?
Послуга «Реферат за SMS»
Унікальна можливість отримати готову (оформлену) курсову, контрольну роботу зі всіма необхідними для даної роботи елементами: таблиці, схеми, графіки, малюнки, формули, розрахунки, практичний матеріал!

Для отримання послуги:

Скористайтеся формою від компанії «СМС Биллинг Украина» та відправте 1 SMS зі свого мобільного телефону. У відповідь, Вам прийде SMS-повідомлення, в якому буде вказано код доступу. Введіть код доступу на сайті та натисніть кнопку «Ввести». Вам буде відкритий доступ для завантаження роботи.

Вартість SMS: 15 грн. з урахуванням ПДВ.

Увага! Всі роботи індивідуальні, виконані на замовлення за допомогою підручників, посібників, додаткових матеріалів та перевірені викладачами!

Також є багато рефератів, які доступні для безкоштовного скачування, в цьому випадку, щоб скачати роботу Вам потрібно тільки зареєструватися на сайті.

Техподдержка сайта: sher@referat-ukr.com

Українська література - Творчість П. Тичини, П. Загребельного, І. Драча
Українські реферати - Українська література
Автор: ШЕР (реферати, курсові роботи)   

Творчість П. Тичини, П. Загребельного, І. Драча

ЗМІСТ

1. Розкриття особливості любовної лірики П.Тичини
2. Розкриття проблематики творів П. Загребельного про Київську Русь
3. Розмаїття любовної лірики І. Драча
Висновки
Список використаної літератури

1. Розкриття особливості інтимної лірики П.Тичини

Павло Тичина народився у 1891р. в с. Пісках на Чернігівщині у родині сільського дяка. Навчався в бурсі, Чернігівській духовній семінарії, Київському комерційному інституті. Захоплювався малюванням, музикою, співав у церковному хорі. Працював статистиком у Чернігівському земстві, помічником хормейстера в театрі М. Садовського (м. Київ), у харківському журналі «Червоний шлях», був директором Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України, Міністром освіти (з 1343по 1948рік).
Поет, автор багатьох збірок, серед яких найбільш якісними вважають «Сонячні кларнети», «Замість сонетів і октав», «Плуг», «Вітер з України». Також писав твори для дітей, робив переклади з інших мов.
...Поета вже немає серед живих, але він завжди з нами, бо вічно житимуть його вірші наших серцях. Вони і сьогодні живі і яскраві, їх музика і фарби — вражаючі.
Багато поезій написано Павлом Тичиною, але найбільші почуття викликають його поезії «Хор лісових дзвіночків», «Гаї шумлять».
Коли ми читаємо «Хор лісових дзвіночків», то здається, що у дзвіночків справжній, гарний, злагоджений хор. Ось першими починають заспівувачі («Ми дзвіночки, лісові дзвіночки»), і вже за мить пісня, підхоплена всіма, злітає, мов на крилах («Славимо день»). Мелодія її дедалі наростає, дужчає («Ми співаємо, дзвоном зустрічаємо»), як ліс пробуджується, гучить у хорі («День! День»), а згодом — тихішає, пригасає, десь дзвенять найтонші голосочки («Тінь! Тінь»). То знову розливається мелодія, напливає хвилями, гучна й широка, а потім спадає, бринить мрійливо-ніжно, мовби відлунюючись, і полишає в нашій душі теплі, світлі почуття.
Отже, дзвіночки, як і щедрі душевні люди, хочуть, щоб дарунки природи були всім — і лісам, і полям, і гаям. Бо справжнє щастя — коли воно для всіх, коли над усіма голубіє високе світле небо і новий день починається піснею і працею. Коли колосяться золоті ниви ї квітує земля, а всі народи живуть у щирій дружбі та згоді.
У світлих, радісних тонах сприймає поет природу в поезії «Гаї шумлять».
Нас він зворушує шумом гаю, гудінням дзвону, шепотінням трав, багатством кольорових тонів степу, хвилюючою рікою, що «горить — тремтить, як музика».
Вірш «Гаї шумлять...» став народною піснею.
Твір роблять музичним не тільки тропи, а й зміст та переживання ліричного героя, які часом передаються так виразно, що можуть зрівнятися з зображенням почуттів людини музичними засобами. У вірш ми чуємо звуки замріяних гаїв, голублячий шепіт трав, ніжний голос закоханого героя; разом з поетом милуємося хмаринкою, нивами і річкою, усіма звуками й барвами, що відлунюються в його серці мажорними акордами.
Музичної виразності поет досягає також звуконаслідуванням, наприклад, гудіння дзвона передано звуками «г», «дз», «у». Багатий за змістом образ річки, яка проти сонця «горить-тремтить», мов музика. Золоте проміння нагадує поетові світлу, ніжну-нІжну музику, якої сповнена розсипів сонячного сяйва.
Таким чином, поезії П. Г. Тичини про природу залишили слід радості в нашому серці й почуття любові до рідної природи та пошани до поета.

2. Розкрийте проблематику циклу творів П. Загребельного про Київську Русь («Диво», «Первоміст», «Смерть у Києві»)

«Диво» — явище багато в чому новаторське, помітне в літературі кінця 60-х — початку 70-х років, часу появи відомих романів «Собор» О. Гончара і «Білий пароплав» Ч. Айтматова, «Мого Дагестану» Р. Гамзатова, «Тягара нашої доброти» Й. Друце, «сільської» російської прози — творів Ф. Абрамова, В. Распутіна, В. Астаф'єва, сучасних драм на теми минулого Ю. Марцінкявічюса («Міндаугас» і «Собор») та інших. «Диво», певна річ, вносило чимало нового в трактування історичних постатей, порівняно, наприклад, із творами І. Кочерги, С. Скляренка, але ще більше важили перегляд письменником самих художніх уявлень про зв'язок сучасності та історії, виявлення «недовиявлених» тут перегуків, інтелектуально-філософське збагачення української історичної романістики.
«Хотілося показати нерозривність часів,— пише П. Загребельний у літературно-критичній статті «Спроба автокоментаря»,— показати, що великий культурний спадок, полишений нам історією, існує не самодостатньо, а входить у наше життя щоденне, впливає на смаки наші й почування, формує в нас відчуття краси н величі, ми ж платимо своїм далеким предкам тим, що ставимося до їхнього спадку з належною шанобою, оберігаємо й захищаємо його». Цей свій задум прозаїк втілив із справжнім художнім успіхом. Після «Дива» виступи П. Загребельного в історичному жанрі стають постійними — існує вже цілий цикл його творів про Київську Русь та інші періоди вітчизняної і світової історії: «Первоміст» (1972), «Смерть у Києві» (1973), «Євпраксія» (1975), «Роксолана» (1980), «Я, Богдан» (1983).
Деякі з важливих і цікавих ідей «Дива» письменник поглиблює в «Первомості», розмірковуючи про глибокі коріння патріотичних почуттів, властивих передусім людям-трудівникам, простолюдові, в даному разі смердам, розкритим тут в ряді цікавих і примітних образів, а так само і про «родовід» бездуховного утилітаризму та прагматизму (воєвода Мостовик, «попидло» Стрижак, «підслухайло» Шморгайлик та ін.).
«Первоміст» виник з одного-єдиного рядка в Іпатіївському літописі (запис 1115 р.): «Того же лъта устрои мостъ чрезъ Днъпръ Володимиръ», так само і «Євпраксія»: «Уліто 6617 (1109) переставися Євъпраксі Всеволожа дщі місяця іюля в 9 день і положено бисть тіло єя в Печерском монастирі оу дверії...»
В інших випадках прозаїк здійснює реставрацію минулого шляхом знімання різних нашарувань-тлумачень, даваних як літописцями-сучасниками, гак і істориками інших епох, канонізованих у легендах, міфах, піснях, прагне домогтись нового і, з його точки зору, точнішого, справедливійшого «прочитання» віддаленої доби і її постатей. Істотно переосмислений, наприклад, образ Юрія Долгорукого, якого автор виправдовує і захищає від ущипливих оцінок тогочасних літописців; є неприхована полемічність у висвітленні письменником постаті Роксолани.
Важливо, що кожний із історичних романів П. Загребельного містить бодай кілька цікавих, добре розроблених і соціально, і психологічно змістовних характерів. Це — Сивоок, Ярослав Мудрий, це — Юрій Долгорукий («Смерть у Києві»), якого непокоїла роз'єднаність руських земель і надихала думка про їх об'єднання та його лікар Дуліб — давньокиївський Дон-Кіхот, котрого привабили ідеї князя, хоч етичні уявлення та критерії Дуліба прозаїк очевидно перебільшує чи модернізує. Це — внутрішньо зболена Євпраксія, яка зовсім юною потрапляє в Саксонію як дружина маркграфа і там, серед духовного блуду і бруду, втрачає ціле життя, не втрачає тільки, до самого повернення додому, несхитного потягу до землі «чеберяйчиків», любові до, рідного краю. Це Роксолана — Анастасія Лісовська, донька священика із Рогатина, яку п'ятнадцятилітньою продали в ясир і яка, потрапивши до гарему турецького султана Сулеймана, стала незабаром його улюбленою жоною, башкадуною, і «майже сорок років потрясала безмежну Османську імперію і всю Європу». Але зосталася лише «тінню й легендою», пише автор у післямові до роману й запитує: чи варто воскрешати «тіні минулого»?... «А може, слід, нарешті, поєднати історію цієї жінки з історією її народу, з'єднати те, що було так жорстоко й несправедливо роз'єднано...». Досі Роксолана «належала переважно легенді, міфології — в романі зроблено спробу повернути її психології»,— уточнює свій задум автор.

3. Розмаїття любовної лірики І. Драча

Іван Драч народився 1936 року народився в с. Теліжинці на Київщині. Навчався на філологічному факультеті Київського університету, на Вищих сценарних курсах у Москві, викладав російську мову та літературу у с. Дзвінячому; працював у відділі поезії редакції «Літературної поезії", у сценарній майстерні кіностудії їм. О. Довженка, в редакції журналу «Вітчизна». Був Головою правління Київської Організації Спілки письменників України; голова Ради товариства «Україна».
Поет, перекладач. Сутність творчості І. Драча — розповідь про людину зокрема і людство взагалі, про життя і смерть, пошук ідеалу, істини й краси та форми вираження її. Лірика його — модерна, поет свідомо шукає для себе нових жанрів, працює над поетикою, формою вираження почуттів і розумів. Автор збірок поезій: «Соняшник» (1962), «Протуберанці серця» (1965), «До джерел» (1972), «Коринь і крона» (1974), «Київське небо» (196), «Храм сонця» (1988), «Лист до калини» (1990) та ін., поем «Дума про Вчителя» (1977), «Соловейко - Соловей» (1978), «Чорнобильська мадонна» (1986) та Ін.; повістей (збірка «Іду до тебе», 1970). Перекладач поезій А. Вознесенського, Г. Лорки, Н. Хікмета, Ю. Словацького, П. Елюара та інших.
Поезію Івана Драча «Крила» не можна сприймати як іронічну «новорічну казку» — настільки глибинний підтекст криється за її зовні простим казковим сюжетом. Якщо замислитися над прочитаним, то зрозумієш, наскільки влучно викриває алегорія казки характер нашого суспільства. Поет окреслив його дуже своєрідно, показавши під образами-символами бажані новорічні подарунки, різноманіття матеріальних запитів наших сучасників: Новий рік дарує й «шапку смушеву», і «люльку дешеву», і «модерні кастети», і «фотонні ракети», і «солі до бараболі», «і валянки», і «мед од простуди».
Сходинкою вище над матеріальними подарунки розташовувалися подарунки духовні: «доля багряна», «сонце з туману», тут же — і сумні «три снопи вітру в полі», «смерть серед ночі». Як на мене, то за цими «подарунками» не важко впізнати буття наших співвітчизників. Та ось серед них — сократична постать Кирила, у якого
Куфайку з-під лопаток як ножем прошило. Пробивши вату, заряхтіли радо, на сонці закипіли сині крила. Голодні небом, випростались туго, Ковтали з неба синє мерехтіння...
Як це: у звичайного чоловіка — і крила?! Хіба таке буває? Ось і в спантеличеного Кирила, якому «доля .маслом губи» не «змастила», тільки «туча» та «тіні» на серці. І давай він їх рубати сокирою та прилаштовувати у господарстві! А вони знов ростуть і ростуть на міст зрубаних. І тоді стає зрозумілим, що Кирило — то десь і уособлення нашого народу, якому Бог від народження дав «сині крила», що радо підносять його над буденним світом. Підносять у піснях, у традиціях, у таланті, у праці і волелюбнім характері.
Та цей приземлений погляд на світ не дає випростатися духовним крилам (може, тому Кирило — і «гаспид»?). Цей погляд заганяє нас у рамки бути «люди як люди». Але хіба це життя Людини? Думаю, нам треба припинити обтинати «красиве» на догоду «корисному» і закинути ту безжальну сокиру в небуття.
Перед тим, як чомусь навчитись, ми спершу відкриваємо для себе види мистецтв та їх витвори, коштовність яких осягаємо з часом.
Усе життя ми збільшуємо кількість разків намиста, а разом з ними збільшується і кількість намистинок на мотузочках.
Найвідомішим і найвитонченішим мистецтвом дехто називає поезію. Дійсно, вона є великою помітною намистиною у ґердані нашої свідомості.
Та в іншому — поезія є сповіддю душі людини, але аж ніяк не витвором мистецтва або людського хотіння. Поезія — це правда душі, можливо, тому вона всім зрозуміла і доступна. Відмінність її полягає в тому, що вона вбирає в себе інші мистецтва: прозу, музику, живопис. Бо всі вони осідають у свідомості людини, впливають на її філософію та сприйняття життя, на ідеологію і почуття, на оточуючий світ. А це ми і намагаємось передати у віршах. Вольтер сказав колись: «Поезія — це музика душі». У віршах віддзеркалюються всі людські вади і бажання, почуття і думки.
Поезія змушує читати між рядками. Бо в ній головне не сполучення слів, а атмосфера, якою вони оточені. Традиційним для письменства є звернення Івана Драча до розкриття важливої ролі поетичного слова у людському житті. Для когось слово — це зброя, для когось — ледве не єдина умова збереження національної свідомості, державності, слово поезія святе, воно — молитва. У творі ж «Балада про соняшник» автор порівнює поезію із сонцем. Здавалось би, звичайне і, так би мовити, буденне порівняння. Але якщо зупинитись на ньому, то можна побачити світло і тепло, які ллються із цих слів: сонце — єдина зірка на небесному склепінні, що створює існування на землі, поезія — зірка на небі нашої свідомості, яка творить духовне життя. Без них на землі панували б холод, темрява і пустка, без чуйність. Чи не це має на увазі письменник? Холод гострих слів, темрява почуттів, духовне запустіння. Якщо б не було поезії, не було б почуттів, емоцій, як не було б живих створінь без тіней. Поезія — це відбиток у дзеркалі слів нашого сприйняття життя, життєдайна стежинка золотого сонця на воді, яка тремтить, хвилюючись від вітру.
А якщо пригадати те земне створіння, що завжди пов'язане з сонцем? Звісно, соняшник, відповімо ми, намагаючись згадати бабусин город і цю рослину на ньому. Чи, можливо, його насіння? Із появою сонця соняшник оживає і починає слідкувати за ним. І так прокидаються люди, які знайшли поезію у своєму серці.
У творі «Балада про соняшник» описане «золоте німе захоплення» поезією — недосяжним «сонцем на велосипеді» — маленького хлопчака-халамидника, що просить покататися хоч на рамі. Серед дитячої, простої, теплої, але такої звичайної буденності хлопець-соняшник раптом помічає яскраве засмагле сонце у червоній сорочці, яке відкриває йому новий незвіданий світ. Соняшник вже не зможе відвести погляд від сонця. Народжений на землі, він назавжди пов'язаний зі світилом. Тільки люди, захоплені поезією, можуть провести інших у світ, де здійснюються мрії і банальність стає незвичайністю.
Форма балади, обрана Іваном Драчем, як завжди підкреслює незвичайність звичайного. Твір насичений теплом і любов'ю до поезії, які передаються читачам. «Балада про соняшник» у кожного викликає різні асоціації і почуття. Хтось відчуває те, що відчуває кожен з нас, прокинувшись сонячного ранку вдома і знаючи, що попереду ціла відпустка. Дехто, якщо б його спитали, в які кольори розмалював він цей твір, відповів би, що тільки світлі, теплі і сяючі. Але є те, що єднає ці почуття і асоціації, — вони обов'язково позитивні, добрі, милі, адже життя прекрасне тим, що кожної миті кожен із нас має можливість відкрити для себе нову, дивовижну грань світу.

ВИСНОВКИ

В цій контрольній роботі ми розглянули творчість таких відомих українських творців як П. Тичина, П. Загребельний , І. Драч.
Поет П.Тичина, автор багатьох збірок, серед яких найбільш якісними вважають «Сонячні кларнети», «Замість сонетів і октав», «Плуг», «Вітер з України». Також писав твори для дітей, робив переклади з інших мов.
...Поета вже немає серед живих, але він завжди з нами, бо вічно житимуть його вірші наших серцях. Вони і сьогодні живі і яскраві, їх музика і фарби — вражаючі.
Багато поезій написано Павлом Тичиною, але найбільші почуття викликають його поезії «Хор лісових дзвіночків», «Гаї шумлять».
Павло Загребельний – пісенник загадковий, важко вгадати, чого від нього можна чекати завтра, куди ми, читачи, рушимо слідом за його нестримною уявою. Кожен знайде щось для себе у його великому творчому доробку. Але є ті твори, про які знають усі без винятку, бо це розповіді про наше минуле, про історію нашого роду, Батьківщину, її синів і дочок. Існує вже цілий цикл його творів про Київську Русь та інші періоди вітчизняної і світової історії: «Первоміст» (1972), «Смерть у Києві» (1973), «Євпраксія» (1975), «Роксолана» (1980), «Я, Богдан» (1983).
Сутність творчості І. Драча — розповідь про людину зокрема і людство взагалі, про життя і смерть, пошук ідеалу, істини й краси та форми вираження її. Лірика його — модерна, поет свідомо шукає для себе нових жанрів, працює над поетикою, формою вираження почуттів і розумів. Автор збірок поезій: «Соняшник» (1962), «Протуберанці серця» (1965), «До джерел» (1972), «Коринь і крона» (1974), «Київське небо» (196), «Храм сонця» (1988), «Лист до калини» (1990) та ін., поем «Дума про Вчителя» (1977), «Соловейко - Соловей» (1978), «Чорнобильська мадонна» (1986) та Ін.; повістей (збірка «Іду до тебе», 1970).

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Історія української літератури / За ред І.О. Дзеверін – том 2, Київ, Наукова думка, 1988. – 742.
2. Історія української літератури. / Автор-упорядник: С.Ш. Відмінник. – К.: Майстер-клас, 2006. – 608 с.
3. Українська література - Хрестоматія / Автор-упорядник: С.Ш. Відмінник. – 2-ге вид., пер. та доп. – К.: Майстер-клас, 2006. – 928 с.

Скачати реферат:
Скачать этот файл (tvorchist-tichini-zagrebelnogo-dracha.doc)tvorchist-tichini-zagrebelnogo-dracha.doc69 Kb
 
загрузка...