Нові реферати

Реферати, контрольні, курсові регулярно поповнюються новими роботами. Хочете знати які роботи були додані в базу? Підпишіться на розсилку!



Списки нових рефератів, висилатимуться на вашу електронну адресу!

загрузка...

Авторизация



загрузка...
Як скачати реферат?
Послуга «Реферат за SMS»
Унікальна можливість отримати готову (оформлену) курсову, контрольну роботу зі всіма необхідними для даної роботи елементами: таблиці, схеми, графіки, малюнки, формули, розрахунки, практичний матеріал!

Для отримання послуги:

Скористайтеся формою від компанії «СМС Биллинг Украина» та відправте 1 SMS зі свого мобільного телефону. У відповідь, Вам прийде SMS-повідомлення, в якому буде вказано код доступу. Введіть код доступу на сайті та натисніть кнопку «Ввести». Вам буде відкритий доступ для завантаження роботи.

Вартість SMS: 15 грн. з урахуванням ПДВ.

Увага! Всі роботи індивідуальні, виконані на замовлення за допомогою підручників, посібників, додаткових матеріалів та перевірені викладачами!

Також є багато рефератів, які доступні для безкоштовного скачування, в цьому випадку, щоб скачати роботу Вам потрібно тільки зареєструватися на сайті.

Техподдержка сайта: sher@referat-ukr.com

Відносини власності. Види та форми власності
Українські реферати - Правознавство
Автор: ШЕР (реферати, курсові роботи)   

Таблиці, схеми, графіки, малюнки, формули, розрахунки, практичний матеріал, а також оформлення роботи будуть доступні після завантаження реферату (скачати реферат).

Відносини власності. Види та форми власності

Курсова робота з права


ЗМІСТ

Вступ
Розділ 1. Поняття відносин власності
Розділ 2. Типи, форми і види власності: економіко-юридичний аспект
2.1. Приватна власність
2.2. Суспільна власність
2.3. Види та форми власності
Розділ 3. Роздержавлення і приватизація. Тенденції розвитку відносин власності в Україні
Висновки
Список використаної літератури
Обсяг курсової роботи - 60 сторінок

Для получения услуги выполните следующее:

Отправь SMS с текстом на номер ...
Стоимость SMS - ... с НДС. Текст действителен для 1 SMS.

Отправьте SMS в течение минут секунд
Время отправки SMS вышло! Сгенерировать еще один текст SMS

Для получения услуги необходимо отправить 1 SMS.

Технический провайдер: «СМС Биллинг Украина»
Информ. служба провайдера: с 10:00 до 18:00 в будние дни, тел.: +38-048-771-12-36


(Скорочений текст роботи для ознайомлення)

ВСТУП

Власність — одна з найважливіших і найскладніших категорій економічної науки. Оволодіти знаннями про власність, зрозуміти історію її розвитку, усвідомити її економічну і юридичну сутність означає оволодіти стрижневою основою економічної науки.
Економіка — це передусім господарство. Проте там, де є господарство має бути і господар. Все, що збудовано на землі, видобуті природні ресурси, вироблені продукти повинні комусь належати, мати свого господаря або хазяїна. З економічної точки зору, хазяїн — це особа, що залучає господарські об'єкти до економічних процесів, з юридичної — має права на об'єкти, майно, які їй належать. Таку особу називають власником, а усі будівлі ресурси, продукцію тощо — власністю.
Власність завжди пов'язана з певними речами, адже без об'єкта присвоєння не може бути власності. Як тільки людина взяла в руки палицю або камінь, щоб розбити горіх, вони стали не тільки знаряддями праці, а і його майном, власністю. Тому на перший погляд здається, що власність — певна річ, товар або гроші. Однак —- це спрощений погляд на власність.
Насправді власність за своєю економічною сутністю, з одного боку, відображує відносини між людьми з приводу присвоєння засобів виробництва, а з іншого — це спосіб поєднання робочої сили із засобами виробництва.

Отже актуальною є тема курсової роботи: «Форми власності на Україні».
Об’єкт дослідження – форми та види власності.
Мета курсового дослідження – теоретично та практично обґрунтувати економіко-юридичні аспекти типів, форм і видів власності.

Для досягнення поставленої мети необхідно виконати наступні завдання:
1. Ознайомитися з науковою літературою;
2. Надати загальну характеристику формам і видам власності;
3. Сформулювати уявлення про роль власності.
У Процесі робот над курсовим дослідження опрацьовано наступні форми роботи:
1. Робота з літературними джерелами;
2. Бесіда;
3. Аналіз;
4. Спостереження.

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ

Відносини власності виникають між людьми з приводу присвоєння матеріальних і духовних благ. Процес володіння власністю у кожному суспільстві здійснюється, умовно охоплюючи два етапи. На першому людина в процесі виробництва створює продукти, необхідні для споживання, і цим присвоює їх. Другий етап полягає в тому, що процес присвоєння і володіння охоплює вже все суспільство. Створені матеріальні блага розподіляються між членами суспільства відповідно до наявних капіталів, засобів виробництва та ресурсів.
Виходячи з цього, в економічному змісті власності слід розрізняти дві сторони: матеріально-речову (об'єкт власності) та соціально-економічну (відносини між людьми з приводу володіння і користування майном).
Хоча власність і присвоєння — поняття близькі, проте їх не слід ототожнювати.
Присвоєння — це конкретний суспільний спосіб володіння річчю. Воно формує і виражає визначальну рису як певної форми власності, так і її конкретних видів. Розмежування поняття «власність» і «присвоєння» є необхідним: кожне з них чітко фіксоване і посідає своє місце у системі економічних відносин.
Присвоєння — складний багаторівневий соціально-економічний процес. Він відповідає структурі господарського життя і розвивається разом з ним. Спочатку люди переважно присвоювали дари природи, збираючи їх та займаючись мисливством і рибальством. Пізніше виникли два типи господарства — привласнююче (те, що має справу з готовими дарами природи) та виробниче. Вони співіснують до цього часу, хоча роль кожного з них в економіці різних країн неоднакова. Обидва типи господарства можуть набувати форми натурального або товарного виробництва або суміщати їх. Так, відносини присвоєння були доповнені виробництвом, розподілом і обміном.
У разі якщо виробництво здійснюється в інтересах приватних осіб, то має місце та чи інша форма економічних відносин приватної власності (приватне присвоєння). Коли виробництво здійснюється в інтересах групи людей, то йдеться про економічні відносини групового (колективного) присвоєння. Якщо виробництво функціонує в інтересах усього суспільства, це означає суспільне присвоєння.
Отже, розглядаючи власність як економічну категорію, ми виходимо з того, що вона є економічною основою виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ, становлення і розвитку певної системи виробничих відносин.
Власність як економічна категорія характеризує певну форму присвоєння матеріальних благ, передусім засобів виробництва в інтересах задоволення матеріальних, духовних і соціальних потреб суспільства.
Коли власність в економічній теорії називають основним виробничим відношенням, то мають на увазі таке:
по-перше, вона визначає характер функціонування як суспільно-економічних, так і організаційно-економічних й техніко-економічних відносин;
по-друге, визначає цілі та мотиви розвитку виробництва;
по-третє, будь-які докорінні зміни в економічних відносинах мають розпочинатися з відповідних перетворень у відносинах власності.
Сутність власності виявляється в її об'єктах і суб'єктах.
Потенційно об'єктом власності може бути все, що існує на землі. Однак для того щоб глибше засвоїти склад і зміст численних видів об'єктів власності, виділимо найважливіші з них.
Земля, земельні ділянки, угіддя — один з найпоширеніших об'єктів власності, який використовується для будівництва і розміщення різних споруд, житла, комунікацій, а також вирощування сільськогосподарських культур і утримання худоби, використання ресурсів, лісів і рибного господарства.
Природні багатства утворюють той різнорідний об'єкт власності, який охоплює тваринний і рослинний світ, корисні копалини, водні ресурси та повітряне середовище.
Основні виробничі засоби у вигляді споруд, будинків, устаткування, машин, приладів, які безпосередньо беруть участь у виробництві, також утворюють велику частину об'єктів власності.
Будинки і споруди соціально-культурного призначення, включаючи житловий фонд, належать до об'єктів власності у складі багатства, створеного людством.
Матеріально-майнові цінності, що знаходяться і використовуються як у виробничій сфері (матеріали, сировина, паливно-енергетичні ресурси тощо), так і в побуті (домашнє майно, меблі, особистий автотранспорт, садові ділянки з будівлями тощо).
Гроші, валюта, цінні папери — один з об'єктів власності, де провідну роль відіграє не матеріально-речове, а вартісне вираження.
Коштовності — золото, срібло, платина, діаманти та вироби з них — є тим об'єктом власності, в яких однаково важливе значення мають і речова, і вартісна сторони.
Духовно-інтелектуальні об'єкти власності — це твори науки, літератури, мистецтва, винаходи тощо. Головна їхня цінність полягає у матеріально-естетичному відтворенні дійсності, хоч є твори мистецтва, які не можна оцінити вартісне (наприклад, художній твір «Сікстинська мадонна» італійського художника Рафаеля).
Інформаційні засоби — специфічний об'єкт власності, головна цінність якого полягає у втіленні сучасної науки і технології в електронно-технічних засобах, а також у змісті та якості самої інформації.
Робоча сила — здатність людей до трудової діяльності, потенціал праці, закладений у людині, який виступає об'єктом її особистої, індивідуальної власності.
Отже, до об'єктів власності відносять засоби виробництва, робочу силу, вироблені продукти (предмети споживання або послуги), інтелектуальну власність (патенти на винаходи, ліцензії тощо), власність на джерела інформації та на додатковий продукт.
Стосовно суб'єктів власності розрізняють власність окремих індивідуумів, приватних осіб, сімейну власність, власність трудових колективів, місцевих органів державної влади, націй і народностей, а також міждержавних або національних організацій та спільних підприємств.
Оскільки існує досить багато видів суб'єктів власності, назвемо деякі з них. Передусім до суб'єктів власності належить сама людина, особистість. Вона володіє своєю статурою, здібностями, робочою силою.
Сім'я також є суб'єктом власності. Усі члени сім'ї спільно володіють сімейним майном на однакових або дольових засадах. Водночас частина сімейних об'єктів власності може бути особистою, індивідуальною.
Соціальна група — сукупність людей, яка добровільно об'єдналася на основі спільності інтересів, цілей, устремлінь (громади, фонди, партії, профспілки, асоціації) — також виступає суб'єктом власності.
Населення регіону є загальним власником щодо деяких природних об'єктів, розташованих на цій території, а також власником муніципального майна.
Населення країни виступає в цілому як власник певної частини м національного багатства, яке визначається за конституцією загальнонародною власністю, існують також інші суб'єкти власності. До них, зокрема, відносять органи управління усіх рівнів (від керівників підприємств, установ, державних і громадських організацій до вищих органів законодавчої влади, уряду, міністерств і відомств), яким надано право володіння, розпорядження та користування певними об'єктами власності.
На цій основі різноманітних суб'єктів та об'єктів власності формується система економічних виробничих відносин. Проте для аналізу економічного змісту власності важливе значення має розуміння взаємозв'язку і розмежування понять «відносини власності» та «економічні відносини». Незважаючи на спорідненість, ототожнювати їх не слід. Передусім тому, що, з одного боку, відносини власності не відбивають усієї різноманітності процесів суспільного відтворення, їх вторинних та похідних форм; а з другого — власність як категорія характеризує діалектику взаємозв'язку не тільки економічних, а й юридично-правових відносин і форм.
Отже, власність одночасно є і економічною, і юридичною категорією. Тому у відносинах власності, крім економічної сторони, слід виділити ще юридичну (правову) сторону.
Економічний аспект власності полягає в тому, що від форм і відносин власності переважно залежать способи і методи господарювання, економічне використання об'єктів власності з метою задоволення суспільних потреб необхідними матеріальними благами.
У юридично-правовому розумінні власність характеризує відносини щодо присвоєння, володіння та використання людиною різних цінностей (матеріальних, духовних). Право власності захищає її від посягання інших осіб, регулює відносини, що виникають при розподілі власності, сумісному володінні кількома власниками одним об'єктом. Уперше в історії юридичний аспект власності найповніше було оформлено в Стародавньому Римі у «римському праві», яке мало чітко розроблену систему норм регулювання різних видів майнових відносин, речових прав у суспільстві, заснованому на приватній власності.
Юридичні відносини власності характеризують відношення її суб'єктів (власників) до об'єктів власності (майна). Відносини власності окремих громадян регулює цивільне право. Організації і підприємства, що створюються громадянами (за умови їх відповідної реєстрації в органах державної влади), отримують статус юридичних осіб. Відповідно і майно, що передається у власність таких організацій, становить власність юридичних осіб. Якщо це майно використовується в процесі підприємницької діяльності, то (поряд із власністю громадян) зазначені майнові відносини повинні регулюватися приватним правом. Майно, щодо якого правові функції власника здійснюють державні органи, є державною власністю. У тих випадках, коли ці функції здійснюють місцеві органи державної влади, власність визначається як комунальна (муніципальна).
Звичайно, економічні та юридичні аспекти власності тісно пов'язані між собою. Правові відносини власності закріплено в юридичних законах, Нормативні акти регулюють ті економічні відносини, які виникають між Учасниками виробництва. Правовим та економічним відносинам власності притаманний самостійний рух, тому не можна безпосередньо виводити перші з других.
Зауважимо, що власність не може бути безсуб'єктною. Немає власності без власника. Вислів, який іноді зустрічається яку пресі, так і в розмові, — «нічийна власність» — позбавлений змісту. «Нічийна» власність — це просто не власність. Скажімо, сонце, зірки, небо не належать нікому, а отже, і не є власністю. Що ж стосується безгосподарних об'єктів, предметів, речей, які втратили свого власника, то вони або перестають бути об'єктами власності, або переходять до інших суб'єктів.
Внутрішня побудова відносин власності розкривається через такі процеси, як привласнення та відчуження.
Привласнення — це процес, спосіб перетворення предметів, ресурсів природи і суспільства, їхніх корисних властивостей на реальні умови життєдіяльності економічних суб'єктів. Відносини привласнення засобів виробництва та його результатів складають основу відносин власності.
Складовими привласнення є відносини володіння, користування і розпорядження об'єктами власності.
Володіння характеризує не обмежену в часі належність об'єкта власності певному суб'єкту. Правом володіння визначається юридичне забезпечена можливість фактичного панування власника над своїм майном.
Користування — процес виробничого застосування і споживання корисних властивостей об'єкта власності, а також створених за його допомогою благ. Правом користування визнається юридичне забезпечена можливість власника здобувати з майна, що йому належить, його корисні можливості.
Розпорядження — здійснюване власником або делеговане ним іншому суб'єкту право прийняття рішень з приводу функціонування і реалізації об'єкта власності. Правом розпорядження визнається юридичне забезпечена можливість власника визначати частку належного йому майна.
Згідно із законодавством України, власник володіє, користується і розпоряджається належним йому майном на свій розсуд. Це означає, що він має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Він може використовувати його для здійснення господарської та іншої не забороненої законом діяльності, зокрема передавати майно безоплатно або за плату у володіння і користування іншим особам, віддавати в заставу тощо.
Усім власникам держава має забезпечувати рівні умови для здійснення їхніх прав. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.
Особливості здійснення власності на національні, культурні та історичні цінності визначає спеціальне законодавство. У випадках і в порядку, встановлених законами України, дії власника можуть бути обмеженими, припиненими або власника може бути обмежено в користуванні його майном іншими особами.
Протилежною категорією привласнення є відчуження.
Відчуження означає припинення права власності на об'єкти власності. Право власності за Конституцією України та законодавством України є непорушним і припиняється у разі:
- добровільного відчуження власником свого майна у власність інших осіб;
- відмови власника від права власності;
- споживання та знищення майна;
- переробки майна для створення нових об'єктів;
- смерті власника;
- ліквідації юридичної особи.
Припинення права власності всупереч волі власника або без його згоди не допускається, крім таких випадків:
- звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника;
- сплатного вилучення майна;
- відчуження майна, яке за законом не може належати цій особі;
- відчуження нерухомого майна у зв'язку з вилученням земельної ділянки, на якій воно знаходиться, на підставах, передбачених законом;
- викупу безгосподарно утримуваних пам'яток історії та культури;
- реквізиції;
- конфіскації;
- націоналізації;
- приватизації;
- відчуження майна, від якого власник відмовився або власник якого невідомий.
Суперечності у взаємозв'язку «привласнення — відчуження» є внутрішнім джерелом саморозвитку відносин власності. Обирати ті чи інші форми привласнення та відчуження економічних й інших суб'єктів спонукають як об'єктивні, так і суб'єктивні умови й обставини. Структуру цих процесів подано на рис. 1.1.
Процеси привласнення і відчуження як дві діалектичні сторони відносин власності відбивають історичні зміни відносин між суб'єктами господарювання в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання благ Якщо соціально-економічна сутність власності розкривається і реалізується у площині взаємодії «людина— людина», то власність у юридично-правовому розумінні відтворюється системою зв'язків «людина — річ». Тому надзвичайно важливо визначити поняття «право власності» в економічному аналізі змісту власності та її форм.

Рис. 1.1. Генетична структура відносин власності.

У сучасній економічній теорії на Заході набули значного поширення дослідження економічної теорії прав власності. Біля джерел її створення стояли два відомі американські економісти — Р. Кроуз (лауреат Нобелівської премії 1991 р., почесний професор Чиказького університету) та А. Алгін (професор Лос-Анджелеського університету). В своїх дослідженнях вони використовують не звичне для нас поняття «власність», а термін «право власності», ...

РОЗДІЛ 2. ТИПИ, ФОРМИ І ВИДИ ВЛАСНОСТІ: ЕКОНОМІКО-ЮРИДИЧНИЙ АСПЕКТ

2.1. Приватна власність

У господарській діяльності людей поступово склалися два основних типи власності — приватна і суспільна.
Приватна власність характеризується тим, що основні чинники виробництва (земля, засоби виробництва, капітал, природні ресурси), а отже, і вироблений продукт належать приватним особам. Приватна власність може бути трудовою і нетрудовою, що характеризує різні форми приватної власності:
- дрібнотоварної,
- рабовласницької,
- феодальної,
- приватнокапіталістичної.
В економічній літературі розглядаються два закони власності і два закони присвоєння, які діють у взаємозв'язку. Першим є закон власності на продукт своєї праці. Йому відповідає закон присвоєння — праця початковий спосіб присвоєння. Вона створює власність та її ціну.
На основі першого закону власності функціонує натуральне і просте товарне виробництво. Присвоєння тут здійснюється подвійно: безпосередньо через працю і через обмін продуктами своєї праці на ринку. Власність на створений продукт виступає при такому присвоєнні як така, що безпосередньо виникає з праці її власника. Це трудова власність. На цьому виді власності засновано так зване трудове право.
Витоки сучасного ринкового господарства пов'язані з найманою працею і капіталом. Перетворення трудової приватної власності на капіталістичну відбувається на основі переходу першого закону власності у другий — в закон власності на продукт чужої праці. Йому відповідає вже другий закон присвоєння: товарний обмін — первісний спосіб присвоєння. На цих законах засновано велике суспільне виробництво. Присвоєння тут здійснюється через товарний обіг та розподіл доходів.
У процесі історичного розвитку відбувається модифікація закону власності. Дрібнотоварне виробництво допускає безпосереднє поєднання, зрощування працівника з умовами виробництва. Закон власності тут ґрунтується на єдності праці та власності. Велике виробництво передбачає кооперацію праці.
Кожний тип власності за своїм процесом розвитку історичний. Виникнувши в часи первісного ладу, племінна власність відповідала нерозвиненій стадії виробництва, коли люди займалися мисливством і рибальством. Племінна власність у вигляді індивідуальної або групової складалася із примітивної зброї захисту або нападу, засобів та предметів праці, житла, одягу, домашнього майна. З виникненням скотарства і одомашнюванням тварин виникає власність і на них. Розвиток землеробства приводить до присвоєння людьми, сім'ями, племенами земельних угідь. Володіння землею і засобами праці стало однією з визначальних умов життя, виробництва необхідних засобів існування. Більш продуктивна праця давала змогу не тільки отримувати економічний продукт для задоволення простих на той період потреб, а й нагромаджувати його частину у вигляді власності.
Виникнення майнової нерівності, намагання розширити свої володіння породжували війни за території, майно, багатство. Зростання чисельності населення потребувало все більше землі, худоби, природних ресурсів для розширення виробництва продуктів. Тому набута людьми власність все більше відокремлюється, загарбується, присвоюється, переходить із рук в руки. З виникненням античних держав зароджується державна власність. У рабовласницьких суспільствах крім общинної розвивалась приватна власність. Із збільшенням обсягу приватної власності на землю, чисельності рабів, розвитком засобів виробництва розвивалися відповідні суспільні відносини, відбувалося їх антагоністичне загострення.
У феодальну епоху головною формою власності була, з одного боку, земельна власність феодалів з прикованою до неї працею кріпаків, а з другого — власна праця майстрів-ремісників, що володіли відповідними на той час засобами виробництва і мали кількох підмайстрів. Структура обох цих видів власності зумовлювалась обмеженими умовами виробництва — слабкою і примітивною обробкою землі та ремісничим типом промисловості.
Під час промислової революції, становлення капіталістичних відносин приватна власність досягла апогею свого розвитку. В останній третині XIX ст. концентрація і централізація капіталу та виробництва призвели до виникнення та панування великих монополістичних об'єднань. Однак пізніше, у першій половині XX ст., приватна власність видозмінюється. Виникає акціонерна власність, зростає роль державної власності. Поряд з власністю на землю, природні багатства, будинки і споруди, устаткування і майно зростає роль власності на золото та дорогоцінності, грошові ресурси і цінні папери. Виникає проблема інтелектуальної власності на духовний продукт, власність на інформацію.
Слід зазначити, що у розвинених країнах нині, крім приватної та державної форм власності, існують корпоративна (акціонерна, монополістична), а також різні види змішаних форм власності. Наявність різних видів власності дає змогу повніше реалізувати ефект конкуренції, змагання між різними видами господарювання.
У країнах, у яких після 1917 р. відбулися так звані соціалістичні революції, було зроблено спробу ліквідувати приватну власність. Це означало виникнення нового виду власності, коли усі засоби виробництва перейшли у безроздільне володіння держави.
Слід мати на увазі, що утвердження приватної власності та її панування завжди було джерелом антагонізму, експлуатації найманої праці, гострих суперечностей, намагання ліквідувати її, утвердити загальнонародну власність, з якою пов'язували надії на усунення суспільної несправедливості у розподілі доходів, поділу людей на бідних і багатих. Проте звільнення від «ярма» приватної власності на території Російської імперії після жовтневої революції означало, що вся власність і влада зосередилися в руках держави, яка володіла абсолютним правом визначати розмір особистих доходів і матеріальне становище кожної людини.
Історичний досвід свідчить, що держава, яка зосереджує в своїх руках переважну частку засобів виробництва і землю, має необмежену владу і здійснює свою економічну і суспільну політику через апарат насильства.
Закріплення функції володіння і управління власністю за одним суб'єктом неминуче породжує її відчуження від суспільства. В Україні, як і в колишньому СРСР загалом, упродовж багатьох десятиріч відбувався процес гіпертрофованого «одержавлення» усіх сфер і галузей, що негативно вплинуло на економічний розвиток. Переважна частина засобів виробництва (92 %) перебувала в єдиній формі власності — державній. Якщо до цього додати, що і наймасовіша на той час кооперативна форма власності — колгоспи — була поставлена фактично під повний контроль держави, то це означало повне одержавлення засобів виробництва. Все це призвело до деформації та відриву власності від безпосередніх виробників матеріальних благ. Таким чином, і в теорії, і на практиці фактично відбулося ототожнювання так званої «загальнонародної» власності з державною, яка за відсутності демократії перетворилася на державно-монополістичну. А надмірна централізація та бюрократизація вбивають будь-яку господарську ініціативу.
Ось чому, незважаючи на суперечливий характер приватної власності, вона, як свідчить досвід багатьох держав світу, стала гарантією свободи не тільки для власників, а й для тих, у кого власності немає. Оскільки в умовах приватної власності контроль над засобами виробництва поділений між множиною незалежних один від одного людей, ніхто не має над ними абсолютної влади, панує демократичний підхід до вибору своєї діяльності, отримання доходів, володіння і користування своєю власністю.

2.2. Суспільна власність

Суспільна власність — така, де три її функції (володіння, користування, розпорядження) належать не одному суб'єкту, а багатьом особам, групі, колективу чи суспільству в цілому.
Ця форма власності реалізується через суспільне присвоєння та управління, інакше кажучи, суспільну власність можна розглядати як таку, що походить від слова «спільна», при якій здійснюються колективне володіння, користування, розпорядження капіталом (майном) і умовами виробництва та індивідуальне володіння тією часткою виробленого продукту, що дісталась кожному співвласнику згідно із спільно прийнятим принципом розподілу. На шляху розвитку суспільної власності першим кроком було переростання великої приватної власності окремих суб'єктів у індивідуальну власність багатьох акціонерів. Акціонерна, або корпоративна, власність — це юридичне приватна власність у формі індивідуального паю в сукупному, спільному капіталі, економічний зміст якої реалізується вже через колективне право володіння, розпорядження і користування.
Акціонерна форма власності, корпорації набули широкого розвитку в США, де перетворилися на головну організаційну форму капіталістичних підприємств. Нині корпоративна форма власності в економічній системі США охоплює понад 90 % усіх власників (приватна — менше ніж 5 %).
Із зростанням рівня усуспільнення виробництва збільшуються масштаби і виникають нові форми суспільної власності. В сучасних умовах суспільна власність реалізується у таких формах, як групова, акціонерна, колективна, муніципальна, власність громадських організацій —профспілок, партій, товариств, фондів тощо. Проблема управління, розпорядження суспільною власністю є однією із складних, оскільки безпосередньо пов'язана з відчуженням результатів спільної праці.
У процесі історичного розвитку суспільства відносини власності зазнавали змін, під дією багатьох чинників трансформувалися в різні типи, види, форми власності. Серед них у кожному історично визначеному суспільстві певна форма власності займала панівне становище, була стрижнем, навколо якого оберталася уся економічна система цього суспільства. А сутність її залежала від способу поєднання двох основних чинників виробництва — засобів виробництва і робочої сили.

2.3. Види та форми власності

Нині в Україні відбувається складний процес формування відповідної структури засобів виробництва, які за своїм характером мають відповідати різним формам власності. Практика показує, що при забезпеченні рівних юридичних і економічних умов можуть органічно співіснувати різні форми та види власності.
Форма власності — стійка система економічних відносин і господарських зв'язків, що обумовлює сутність та механізм поєднання особи із засобами виробництва та іншими матеріальними і духовними цінностями.
Вид власності характеризується конкретним способом привласнення майна (благ), його володіння, користування та розпорядження.
Слід звернути увагу на те, що питання про форми власності у вітчизняній економічній і юридичній науках є дискусійним. Автори багатьох підручників з економічних дисциплін та інших видань, присвячених економічній теорії та ринковим перетворенням, вважають, що в Україні існують три основні форми власності: приватна, колективна та державна. Це зумовлено в основному тим, що згідно з Законом України «Про власність», який був прийнятий Верховною Радою України 7 лютого 1991 р., а також змінами до нього, внесеними Законом України від 14 жовтня 1992 р., власність в Україні набирає таких трьох форм: приватної, колективної та державної.
Світовий досвід показує, що по суті власність може бути лише приватною або державною.
Щодо колективної власності, то вона самостійного значення як форма власності не має. Вона є похідною від приватної або державної. Належність підприємства до колективного господарства характеризує не форму власності, а лише одну з організаційно-правових форм господарювання власника майна.
В умовах директивно-планової системи в колишньому СРСР та інших соціалістичних країнах (Польщі, Угорщині, Болгарії, Югославії) для того, щоб посилити рівень мотивації до праці, держава почала передавати трудовим колективам у повне господарське відання майно їхніх підприємств. Такі підприємства і дістали назву колективних. Проте характерною ознакою таких колективних підприємств було те, що їхнє майно лишалося державним і не підлягало поділу на частки, які мали належати окремим членам трудових колективів. Інакше кажучи, це майно як неподільне ніби перебувало в колективній власності, але в дійсності належало державі.
Отже, розглянуті колективні підприємства (чи то в промисловості, чи в сільському господарстві, чи в інших галузях) створювалися виключно на базі державних, оскільки їхнє майно формувалося за рахунок бюджетних коштів і лишалося в державній власності.
Звичайно, колективні підприємства можуть створюватись і на основі приватної власності. Так, майно підприємства, що викуплене трудовим колективом на власні кошти, перестає бути державним і переходить у приватну власність. І навіть у разі, коли майно не поділяється на частки між усіма працівниками, таке підприємство належить до колективних, але на основі приватної власності.
Багато непорозумінь породжують самі терміни «колективна власність» та «колективне підприємство», коли вони стосуються господарських товариств. Складається враження, що йдеться про підприємство з неподільним (неперсоніфікованим) майном, власником якого є трудовий колектив. Насправді ж у господарському товаристві власником майна може бути як трудовий колектив, так і сторонні інвестори, або вони разом, причому це майно поділяється у вигляді приватних часток між усіма власниками. У такому разі краще говорити про «підприємство асоційованих приватних власників», а не «колективне підприємство».
У деяких економічних виданнях кооперативну власність також відносять до колективної форми власності. Проте кооперативна власність (власність колективного сільськогосподарського підприємства, споживчої кооперації, інших видів кооперативів) по суті є приватною, а не колективною. Адже вона формується за рахунок приватних коштів членів різних видів кооперативів, тобто суб'єктів права приватної власності. Виходячи з цього, кооперативна власність є лише одним з видів приватної власності. Отже, колективна власність як самостійна форма не існує, її слід віднести до приватної чи державної власності залежно від того, на базі якої власності створюється господарське товариство чи колективне підприємство.
У Конституції України (ст. 65) проголошено також два види власності: суспільну (державну і комунальну) і приватну.
Розглянемо економічно-юридичну сутність основних форм та видів власності в Україні детальніше.
Приватна власність громадян включає:
а) особисту власність, що формується за рахунок трудових доходів від ведення власного господарства, коштів, вкладених у кредитні заклади, акції та інші цінні папери;
б) власність трудового господарства — це власність членів сім'ї та інших осіб, які спільно ведуть трудове господарство;
в) власність селянського і особистого підсобного господарства.
Право приватної власності належить громадянам і юридичним особам.
Кожен громадянин і юридична особа мають право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю повною мірою. Ніхто не може бути незаконно позбавлений права приватної власності. Право приватної власності є непорушним.
У власності громадян і юридичних осіб — суб'єктів права приватної власності може перебувати будь-яке майно за винятком такого, яке відповідно до закону не може їм належати. Склад, кількість та вартість майна, що може бути у власності громадян і юридичних осіб — суб'єктів права приватної власності, не обмежуються, крім випадків, визначених законом. Громадяни України мають право приватної власності на цінні папери (акції, облігації, чеки тощо) і документи, що підтверджують право їхньої участі в господарських та інших товариствах, кооперативах і підприємствах, якщо обмеження щодо цього не встановлені законом. Пай у кооперативі або господарському товаристві є майновим правом громадянина, яке належить йому за правом приватної власності. Цінні папери і документи, які підтверджують право участі в господарських та інших товариствах, кооперативах і підприємствах, не становлять частки майна цих організацій. Вони є приватною власністю громадян — учасників (членів) товариств, кооперативів і підприємств, підтверджують їхні майнові права і як такі можуть бути самостійним предметом договорів купівлі-продажу, застави, міни тощо.
Важливим є питання про право приватної власності на земельну ділянку. Громадяни України мають право приватної власності на одну земельну ділянку в межах розмірів, передбачених законом. Можливість мати більшу кількість земельних ділянок також визначається законом. Громадяни, яким належить право приватної власності на земельну ділянку, можуть використовувати її для ведення селянського (фермерського) господарства, індивідуального житлового будівництва, ведення підсобного господарства у містах і сільських населених пунктах, а також садівництва, городництва, тваринництва та з іншою метою, передбаченою законодавством.
...Споживчим кооперативам як юридичним особам належить повною мірою право приватної власності на частку (пай) у господарських товариствах (підприємствах), які створюються ними для досягнення своєї статутної мети. У разі ліквідації споживчого кооперативу його майно, що залишилося після сплати членам кооперативу майнових та інших внесків і дивідендів на них, розподіляється згідно з законодавством.
Юридичні особи, які мають організаційно-правову форму громадських об'єднань, благодійних та інших фондів, мають право приватної власності на належне їм майно повною мірою. До складу майна, яке належить юридичним особам, створеним у формі громадських об'єднань, благодійних та інших фондів, належать:
- кошти та інше майно, передані їм засновниками (учасниками), державою, пожертвуване громадянами, товариствами, підприємствами, установами, а також майно, набуте внаслідок вступних та членських внесків та на інших підставах, не заборонених законом.
У разі ліквідації громадського об'єднання його майно не поділяється між засновниками (учасниками, членами) і використовується із зазначеною в установчих документах метою, а у випадках, передбачених законом, за рішенням суду спрямовується в доход держави.
Такі основні юридичні норми та правила, за якими здійснюється право приватної власності громадян і юридичних осіб.
До державної власності в Україні, виходячи із законодавчих актів, належать такі об'єкти.
1. Земля, її надра та інші природні ресурси, природні ресурси континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони; кошти державного казначейства;
- майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України, адміністрації Президента України та створюваних ними органів;
- майно Збройних сил України, органів безпеки, правоохоронних і митних органів, прикордонних і внутрішніх військ, оборонні об'єкти; єдина енергетична система;
- системи транспорту, зв'язку та інформації загальнодержавного значення;
- державні резервні, страхові та інші фонди;
- майно державних установ, що перебувають на державному бюджеті;
- майнові комплекси, їхні структурні підрозділи, основним видом діяльності яких є виробництво товарів (робіт, послуг), що мають загальнодержавне значення;
- об'єкти, діяльність яких забезпечує соціальний розвиток, збереження культурного, наукового потенціалу України, розвиток духовних потреб населення;
- інше майно, необхідне для забезпечення суверенітету України, загальнодержавних економічних та соціальних потреб; майно, що належить Автономній Республіці Крим.
2. Атомні енергетичні та космічні об'єкти і об'єкти, діяльність яких пов'язана з підвищеною небезпекою для населення і довкілля (підприємства, що виробляють вибухові, наркотичні, отруйні та небезпечні речовини, їх сховища тощо); протирадіаційні об'єкти, майно державних підприємств, які згідно з переліком, затвердженим Верховною Радою України, не підлягають приватизації; інші об'єкти, що забезпечують виконання державою її функцій.
3. Акції підприємств, які корпоратизовано і перетворено на відкриті акціонерні товариства, до часу їх приватизації. У державній власності можуть бути також акції, облігації, сертифікати та інші цінні папери, в тому числі підприємств, господарських товариств та їх об'єднань, які належать іншим державам.
4. Кошти державного бюджету та інше державне майно, що не передано державним підприємствам і установам (державне казначейство).
5. Майно державних підприємств, які не підлягають приватизації, належать державі за правом власності. Управління зазначеними підприємствами та контроль за їхньою діяльністю здійснюють відповідні органи державної влади. Державне підприємство, що не підлягає приватизації, є також юридичною особою, яка володіє, користується і розпоряджається закріпленим за нею державним майном у межах, визначених законом, і повністю відповідає за своїми зобов'язаннями. Держава в особі відповідних органів влади, що створили державне підприємство, має право на одержання частини прибутку від використання державним підприємством належного їй майна.
6. Державні підприємства, що згідно із законом підлягають приватизації, є державними особами, які є суб'єктами права власності на закріплене за ними державою майно. Відносини щодо управління підприємствами, що є державними юридичними особами (ліквідація, реорганізація, призначення директора тощо), регулюються спеціальними законодавчими актами. Держава не має права втручатися в господарську, підприємницьку та іншу комерційну діяльність державних юридичних осіб. За своїми зобов'язаннями державні юридичні особи відповідають самостійно.
7. Право власності на майно, закріплене за державною установою, яка перебуває на державному бюджеті, належить державі. Зазначена установа як юридична особа здійснює право володіння і користування закріпленим за нею майном у межах, передбачених законом, відповідно до свого положення, статуту та згідно з метою своєї діяльності.
Розпорядження закріпленим за нею майном юридична особа, створена у формі державної установи, здійснює лише за дозволом власника. Установа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями, проте у разі, коли коштів, закріплених за нею власником, не вистачає, відповідальність несе сам власник. Якщо згідно з законом, положенням, статутом та іншими установчими документами установа може здійснювати певну підприємницьку діяльність, то прибутки, одержані внаслідок цього, і набуте майно належать їй за правом власності. У зазначених випадках установа за своїми зобов'язаннями відповідає самостійно.
8. Від імені держави право державної власності здійснює Верховна Рада України в межах повноважень, визначених Конституцією України. Управління майном, яке належить до державної власності, здійснює Кабінет Міністрів України, Уряд Автономної Республіки Крим та інші уповноважені органи державної влади в межах їх компетенції. Право власності Державних підприємств, які є державними юридичними особами, здійснюють самі підприємства.
Важливим є визначення сутності та права комунальної власності. Комунальну власність в Україні становлять: ...
...Суб’єктами права колективної власності є трудові колективи державних підприємств, колективи орендаторів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні й господарські товариства, господарські об’єднання, професійні спілки, політичні партії, громадські об’єднання, релігійні та інші організації, що є юридичними особами.
До видів змішаної власності відносять державно-колективну, державно-приватну, приватно-кооперативну власність, спільну власність із залученням іноземного капіталу.
Розглянемо більш детально з економічної та правової точки зору нове для України явище – поняття та підстави виникнення права спільної власності, її види та інші питання, що пов’язані формуванням спільної власності ...
...Формою організації та оплати праці окремих працівників, колективів, підрозділів, груп працівників всередині підприємства будь-якого статусу є орендний підряд. Такі колективи або групи людей працюють на основі договорів орендного підряду з адміністрацією підприємства. Згідно з договорами вони зобов'язуються виготовити і продати підприємству за внутрішньогосподарськими цінами і тарифами продукцію та послуги. Всією продукцією або послугами, які вироблені понад визначений обсяг, орендний колектив розпоряджається самостійно.

Рис. 2.1. Чинники і умови орендних відносин.

Індивідуальна власність розвивається у вигляді особистої та приватної. Остання у процесі історичного розвитку суспільства довела своє право на існування на базі як особистої трудової, так і найманої праці.
Відмінність між формами і видами власності визначається економічними інтересами. Загальнонародна власність виражає економічні інтереси всього суспільства, кооперативна — інтереси певних колективів. Індивідуальна власність пов'язана або з особистими інтересами, спрямованими на задоволення потреб працівника, або з приватними інтересами, що пов'язані не тільки з задоволенням власних потреб, а й з отриманням доходу (а через зростання доходу приватний інтерес задовольняє і суспільні потреби).

РОЗДІЛ 3. РОЗДЕРЖАВЛЕННЯ І ПРИВАТИЗАЦІЯ. ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ В УКРАЇНІ

Головними напрямами розвитку власності в Україні є роздержавлення і приватизація.
Роздержавлення і приватизація — явища не тотожні. Процес приватизації є лише частиною більш широкого процесу, що визначають як роздержавлення економіки.
Роздержавлення власності означає перетворення державних підприємств на такі, що засновані на інших формах власності, перехід від переважно державно-директивного управління виробництвом до його регулювання переважно на основі ринкових механізмів.
У ході роздержавлення змінюються економічна роль і функції держави. По-перше, держава перестає бути безпосереднім суб'єктом господарювання. Вона лише розробляє норми і правила поведінки та механізми, що забезпечують дотримання їх. Вони мають бути однаковими для приватних і для державних підприємств.
По-друге, держава починає регулювати економічні процеси переважно не директивами, а через зміну економічних умов функціонування суб'єктів економічного життя. Приватизація тут виступає як процес, спрямований на скорочення частки державного сектору в економіці.
Проте цього недостатньо для створення ринкового середовища. Державний сектор у більшому чи меншому розмірі завжди присутній в економіці кожної країни.
Розмір і структура державного сектору в країнах ринкової економіки істотно різні. Це зумовлюється особливостями кожної з них, тобто відповідним комплексом політичних, соціально-економічних та історичних умов розвитку. Практично державний сектор у цих країнах охоплює підприємства добувної промисловості, а також ті, що належать до галузей виробничої та соціальної інфраструктури.
Досить вагоме місце державний сектор посідає в країнах Західної Європи, особливо в таких галузях, як електроенергетика, газова, нафтопереробна і вугільна промисловість, залізничний та повітряний транспорт. Найбільшою є частка державного сектору в Австрії та Фінляндії, де він охоплює більше галузей, ніж в будь-яких інших країнах. В Австрії державні підприємства виробляють 98 % продукції чорної металургії, у Фінляндії — понад 70, у нафтопереробній галузі відповідно 96 і понад 80 % припадає саме на такі підприємства. В цілому в Австрії державним сектором охоплено 25 % галузей промисловості (крім добувної, чорної та кольорової металургії, хімічної промисловості, машинобудування та електротехніки). В свою чергу, державний сектор Фінляндії виробляє 96 % добрив, 70 — хімікатів, 83 — літаків, 25 % продукції целюлозно-паперової промисловості. Провідна роль належить державному сектору у Франції. В 90-х роках минулого століття він забезпечував 17 % валового внутрішнього продукту та 35 % обсягу інвестицій. Держава контролювала 32 % акціонерного капіталу промислових компаній. На державних підприємствах зайнято 22 % всіх працюючих у промисловості. Державі належить 53 % нерухомості.
Державна власність у Франції є домінуючою в електроенергетиці, газовій, вугільній та металургійній галузях промисловості, на залізничному та повітряному транспорті, її частка досягає 50 % у автомобільній промисловості.
У Німеччині державна власність охоплює переважно інфраструктуру, частково — видобуток сировини та випуск промислової продукції. Повністю власністю держави є федеральні залізниці та підприємства зв'язку. До 74 % акцій внутрішніх та зовнішніх авіаліній належить державі. Близько 75 % підприємств електроенергетики, 50 % газової та вугільної ПРОМИСЛОВОСТІ знаходяться у державному секторі. На державні підприємства припадає понад 3/4 зайнятих працівників та 2/3 доданої вартості інфраструктурних галузей.
В Італії, Іспанії, Великій Британії та інших європейських країнах державний сектор домінує переважно в електроенергетиці, газовій та сталеплавильній промисловості, суднобудуванні, автомобілебудуванні, залізничному та повітряному транспорті, телекомунікаціях і поштовій службі. У середньому частка державного сектору в розвинених країнах Європи оцінюється приблизно на рівні 25-40 %.
У США в державній власності перебувають великі підприємства електроенергетики, транспорту, комбінати з переробки уранових руд, деякі заводи військового призначення, іригаційні споруди, поштова служба. У цілому ж в США частка виробничого капіталу, що належить державі, невелика — близько 2 %. У Японії до державного сектору належить до 3/4 залізниць та 1/4 повітряного транспорту, майже 1/2 телекомунікацій, увесь зв'язок, частина кредитно-фінансових установ. Власністю місцевих органів влади є комунальні підприємства, дорожнє господарство та деякі інші об'єкти.
Процеси роздержавлення та приватизації лише тоді будуть ефективними, коли вони поєднуватимуться із структурною перебудовою економіки, активізацією інвестиційної та інноваційної діяльності.
Структурна недосконалість економіки України нагромаджувалась роками, але її негативні риси особливо гостро виявилися за умов реформування на ринкових засадах. У чому полягають ці негативні риси?
По-перше, структура економіки України не повністю відповідає задоволенню потреб людини. Так, частка виробництва предметів споживання у загальному обсязі продукції промисловості становила лише 30—32 %, тоді як у країнах з розвиненою ринковою економікою цей показник сягає 50—65 %.
По-друге, за умов розірвання господарських зв'язків, що існували за старої системи, структура економіки України не забезпечує нормального функціонування виробництва через незбалансованість її окремих галузей і сфер.
По-третє, часта зміна економічних програм, які урядові органи розробляли за роки незалежності держави, недосконалість їх не дали змоги прискорити впровадження науково обґрунтованих структурних пропорцій, які відповідали б новим цілям ринкових перетворень: надійно забезпечити економічну незалежність держави, підвищити конкурентоспроможність власного виробництва, увійти до системи світових господарських зв'язків як рівноправний партнер.
Водночас структурна перебудова економіки України передбачає вирішення широкого кола проблем:
- удосконалення галузевих і міжгалузевих пропорцій;
- відтворення виробничого апарату та масштабів перетворення відносин власності;
- регіональне розміщення і розвиток продуктивних сил;
- поширення ринкових методів управління тощо.
Оскільки структурна перебудова економіки — це тривалий і капіталомісткий процес, за рекомендаціями Науково-дослідного економічного Інституту Міністерства економіки України відповідні практичні заходи, спрямовані на досягнення кардинальних змін у основних секторах і галузях виробництва, а також тенденціях економічного розвитку, доцільно впроваджувати в три етапи.
Перший етап (п'ять років) — стан стабілізації економіки. В Україні він розпочався наприкінці 90-х років минулого століття і триває досі. Головна його мета — подолати інфляційні процеси, призупинити спад виробництва та створити умови для виходу економіки з кризового стану. На цьому етапі процеси перетворення відносин власності шляхом роздержавлення та приватизації мали бути спрямовані на вирішення таких завдань:
- корпоратизація та приватизація державних підприємств, реорганізація господарських структур і управління ними згідно з умовами ринку; «мала» приватизація;
- санація збиткових і низькорентабельних підприємств для прискорення адаптації їх до потреб ринку;
- забезпечення масової участі громадян України у приватизації;
- залучення інвесторів, у тому числі іноземних, до приватизації;
- формування приватизаційної інфраструктури;
- створення механізму захисту інтересів держави як власника майна і регулювання

функціонування приватизованих підприємств.
Водночас мало бути забезпечено формування законодавчої та нормативно-інструктивної бази щодо розвитку і підтримки підприємництва, антимонопольного регулювання, використання землі, розвитку ринкової інфраструктури, вторинного ринку капіталу, нерухомості тощо.
Другий етап структурної перебудови (орієнтовно до 2005 р.) полягає в активізації економічного розвитку. Його головна мета — розвинути виробництво за новою ринковою схемою, інтенсифікувати інвестиційну діяльність, сформувати активний торговельний баланс, зміцнити валютно-фінансову систему. Цей період має характеризуватися такими особливостями: ...

... Підводячи підсумки минулих етапів приватизації в Україні (а їх слід розглядати в історичному, інституцїйному, економічному, інноваційному, соціальному, політичному та інших аспектах), необхідно зазначити, що позитивними результатами процесу приватизації стали:
- ліквідація державної монополії у багатьох галузях народного господарства, що стало основою формування конкурентної ринкової економіки;
- закладення основ корпоративного сектора економіки та фондового ринку;
- зменшення навантаження на державний бюджет.

Рис. 3.1. Форми і етапи приватизації.

Мільйони громадян стали акціонерами реформованих у процесі приватизації підприємств, набули досвіду володіння корпоративними правами. Можна без перебільшення сказати, що в Україні виникла нова формація власників - підприємців, ...

ВИСНОВКИ

Ураховуючи досвід попередніх років та проблеми, що виникли в процесі реформи державної власності, слід зосередити увагу на тих з них, що створили серйозні ризики для національної економіки, зокрема: ...

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 
загрузка...